Калита жив у лісі самітником. Так поза очі про нього казали люди.  Довкола його хатинки вирувало видиме й невидиме життя лісу. Співали пташки, у верховіттях дерев гуляв вітер. Коли не було сонця – лопотів дощ, а коли не було дощу – дзвеніло сонячне літепло, восени під ногами шелестіло листя, а весною дерева стугоніли соками. Ніхто на хуторі не знав звідки взявся тут цей дивний і мовчазний чоловік. Всі так звикли до нього, що вже ніхто й не уявляв життя без цього дивака. Однак Калита, котрий жив за межами хутора, ніби зрісся з ним невидимими нитками і став невід’ємною його часткою…

Іноді він вибирався з лісу... Чи то падав дощ, чи стугонів вітер, а чи хурделило – на околиці хутора в один і той самий час щомісяця з’являлася спочатку цяточка, яка оживала, «розширювалась» і, наближаючись, поволі переростала у зсутулену старечу постать… Люди кидали тоді роботу, бігли до воріт й очима прикипали до ходи дивного лісового чоловіка. Старші згадували молитву, хтось хрестився, хтось стояв мовчки… Та спостерігали не так за Калитою, як за… звіриною, що вервечкою тягнулася позаду нього. Це були зайці, лисички, білочки, дика косуля і навіть одинокий вовк. Іноді склад мінявся. Ніхто не знав від чого те залежало. Але ж якби тільки це... Майже з кожного двору вибігала ще якась птиця й приєднувалася до тієї загадкової процесії: качка, гуска, курка. Іноді  кіт або пес. Якби хтось чужий збоку побачив це дійство…

Калита спирався на обструганий саморобний костур і йшов, не  озираючись та не зупиняючись. Щоразу він у нього був новий. Старий не бачив нікого. І ніхто ніколи не бачив його очей. Погляд був зосереджений всередину себе, повіки - опущені. І тільки губи ворушились, щось жебоніли. Як не  прислухалися хуторяни до того жебоніння, але так ніхто  не міг його вловити.  Що хотів сповістити людям старий Калита? Дехто навіть вигадував всілякі небилиці, мовляв, самітник з тих, хто «щось» знає, от і  нашіптує  якусь, мабуть, молитву або не приведи, Господи, яке заклинання.  Чого б ото  звірина так за ним ходила?

Стара, вицвіла од часу одежина, світилася латками. Але, о диво, вона йому… пасувала. Навіть важко було уявити Калиту в якімсь іншім вбранні.

Звірята тягнулися вервечкою, немов зачаровані: одне за одним. Збоку виглядало так, що Калита ніби не знав про їхнє існування… У цьому загадковому дійстві він був незворушним і цілеспрямованим. Правда, Ялосовета Фуртова завжди першою помічала, що після цих «відвідин» через хутір ніби янголи перелітали. Цілий тиждень ніхто ні з ким не сварився, ніхто ні на кого не гнівався… Довкола процвітала Божа благодать. І хай тривало так не довго, але це було.

Аж якось під час чергового «обходу» Калити, двоє хутірських хлопчаків, які бавилися на сільській дорозі, стали чубитися за м’яча, який одному з них,  напередодні, привіз з міста дядько. М’яч, непомітно вислизнув і покотився назустріч процесії… Один з хлопців не розгубився і щодуху кинувся навперейми… Зупинився біля самісіньких ніг самітника. Хлопчина нагнувся за ним, щоб забрати, і врапт у старечому жебонінні розчув ледь-ледь вловиме: «Дякую Тобі, Господи, за все. Дякую Тобі, Господи, за все. Дякую Тобі, Господи, за все…». І не було тій молитві ні кінця, ні краю.

Коли процесія повертала назад, якраз збиралось смеркати. Одна гусочка відірвалася від ходи і повернула в обійстя  до Мошкутелихи Марфи, качка – до Гончарички Гані, а курочка – до Хмари Івана.

Відтоді селяни зранку й до вечора не переставали дякувати Богу за все, що мали, а хутір, який досі був Безіменним, став Подячним.