Пам’ятаю, як наприкінці 80-х «Слава Україні!» поверталося. Як його панічно, мов урагану, боялися по райкомах і обкомах компартійні товариші та як воно з криївок 40-х і 50-х у переддень відновлення українцями своєї Незалежності набирало нового змісту.
Своєї нової сили. Непоборної, незнищимої, вічної. З далекої і, майже на відстані руки, близької минувшини – УПА, шестидесятництва Калинця, Світличного, Сверстюка, Дзюби, Алли Горської, двох кольорів любові та журби Павличка, бунтарства Чорновола, впертості Симоненка, непохитності Лук’яненка, якого на перший приїзд у Чернівці із залізничного вокзалу до центру міста несли на руках. Ну, і, звісно, із совісті нації – Ліни на ймення Всесвіт і прізвище Костенко…
Тих, з ким у житті ми вже ніколи не могли пересіктися, але залишилися з ними вічними сучасниками, і тих, кого посічених совєцькими таборами і тюрмами, але так і не перепрошитих гебіськими залякуваннями і засланнями, наживо бачили на мітингах, і також на відстані потиску руки стояли з ними і навіть брали інтерв’ю.
Ми тоді по своїх провінціях хотіли бути схожими на них, що були на відстані руки і зберегли для нас ту Славу. Щоб не осоромити ще не поставлені їм пам’ятники і їх живих, великих, своїми вчинками і словами. Щоб не затерти «Слава Україні!» на 30 чи знову на 300 років. Бо наша Слава – все, що у нас є, і чого по петербургах і москвах одинаково боялися імператори, большевики, комуністи і кремлівські неоімперці.
А ось нині – і нові рускі фашисти, що вбивають українських жінок та дітей. Це і є їхня «слава», «слава» росії – убивства, терор і геноцид. Та ще вкрадені унітази. «Слава» країни, що вкрала нашу історію, бо завжди боялася нашої Слави. Двох слів, які не можна вкрасти, як історію. Їх не поґвалтуєш, як українську культуру, на догоду своїм імперським лекалам. Не вивезеш у свої музеї, не сховаєш, як правду за мурами в архівах. І не розстріляєш. Не вб’єш! Слава, яку творять Герої і пам’ятає народ, – безсмертна. Вічна!
Розстріляний Герой. Фото з мережі Інтернет
