Олександр Мостіпака

Олександр Мостіпака

журналіст, блогер

Покладена надія, партійний скарб і «народні умільці»

11.03.2018 13:05   Джерело: Молодий буковинець
Автор : Олександр Мостіпака

Цього тижня в області нарешті з’ясували важливу концептуальну річ – кому належить влада. Бо якось досі я все думав, що нікому – ну кому вона така потрібна – і та, що була, і та, що є. А тут, бачите, таки влада є, - пише Молодий буковинець.

І просвітив нас у цьому питанні власник декількох різних дипломів, наш крайовий голова Іван Миколайович Мунтян. Іван Миколайович знаний спеціаліст у сфері державного управління і місцевого самоврядування, бо заочно ходив вчитися державному управлінню до самого професора Анатолія Миколайовича Круглашова. А наша заочна освіта – самі знаєте – Стенфорд спить і мріє. У нас, що не керівник, то заочник. Тому і держава така – заочна. Добре, що хоча би ще на медсестер заочно не вчать, а то би вже й уколи і клізми ставили заочно. Та тут я не про клізми, а про владу, хоча щось спільне між ними є – і то пшик, і то. 

Так-от, Іван Миколайович заявили, що нині його і Юльчина партія "Батьківщина" перебуває в опозиції і є для людей останньою надією, а відповідальність за все несуть БПП і "Народний фронт". Так і сказав: "Нерідко краяни покладають на нас останні надії", Я як то вчув, то теж поклав на Івана Миколайовича, Юлію Володимирівну і всю їхню партію опозиційну свою останню надію. А що я гірший за інших краян? Десь же мені ту надію треба було притулити. От поклав і тепер за себе спокійний. Бо тепер я знаю, що відповідальність за мене несуть БПП і "Народний фронт" , а мою покладену надію несе партія "Батьківщина". І головне, що жоден із них не робить це безплатно. 

Хоча, я би навіть так сказав, що фізіономія відповідального за все виконавчого голови Олександра Георгійовича Фищука з "Народного фронту" виглядає значно більш стражденною, ніж фізіономія опозиційного великомученика представницького голови Івана Миколайовича Мунтяна від "Батьківщини". Але загалом кожен із них – і відповідальний Олександр Георгійович, і опозиційний Іван Миколайович, за місяць із каси вигрібають десь по 30 штуцерів у гривнях на брата. А ще ж десь по 20 штуцерів вигрібають і інші опозиційні заступники Івана, на яких теж дехто поклав свою останню надію, Інга - від Ляшка і Віталій - від Тягнибока. І теж із каси. І не опозиційної, а таки дуже всенародної. Можна навіть так сказати. Аби більш зрозуміло було, – з народного общака. 

Я не жадібний і не заздрісний – якось цю національну рису зміг придавити. Але ж дуже вже за 27 років хочеться, аби хтось за щось хоча би у робочий час – із 09.00 до 17.50 (з перервою на обід) таки відповідав. 

А то якось дивно виходить. Як булочки за бюджетні кошти діткам у садочок і бабусям у больнічку зі своєї пекарні, як дозволи на магазинчики на прохідних у больнічках, як земелька, кар’єри, як товаришів по партії і кумів по селу – на посади державні хлібні, як митницю і ліс, як поля і городи, то тоді вже ніби всі при владі. Аж слина капає, як у пса на смажену курку. І чіпляються за ту владу зубами, руками, ногами, рогами і копитами. 

А як робочі місця, якість управлінських послуг, ефективність розподілу бюджету, пошук нових надходжень до нього, програми по залученню, розвитку і так далі, інвестори, дороги до сіл і парти до шкіл, переходи на кордоні і містки через рівчаки у горах, то тут вже ніби всі й опозиція. 

І не відповідає вже тоді ніхто і ні за що. Лише надію останню всіх краян на собі несе, аж вгнувся. Та так її пре, що й не розрізниш, чи то надія остання, чи таки 30 штуцерів гривень за тяжке орання опозиційної ниви заради щастя всіх тих, що поклали останню надію і на владу в опозиції, і на опозицію у владі і поперли хто куди – хто з блоком цигарок на Порубне, хто з торбою сала на Шегині, хто вкрасти каналізаційного люка, а хто на Калинку перепродати китайські штани за ціною англійського сукна. 

І опозиція від того не менш масна, ніж влада, а влада не менш безвідповідальна, ніж опозиція. І скоро вони поміняються між собою. Головне не забути потім перекласти свою останню надію. Бо ж мусить вона десь стояти. 

До речі, про партії. Он нинішня хоругва та іконостас партії "Рідне місто"Віталь Михалич днями видав, що ніколи не був, "не состояв і не учавствував" у Партії регіонів. І тут всі підняли крик і вереск, шум і гамір, що таки був і таки навіть докази є – якісь папери, списки, бланки і печатки, підписи, таблиці і відеозаписи. Ніби й робити більше нічого, як лишень вересканити. Он краще би сніг повідкидали, верескуни. 

Покладена надія, партійний скарб і «народні умільці». Блог Мостіпаки

Бо може й справді Віталь Михалич там і не був. "Як?", - скажуть верескуни. – "Так ось і докази! Продався, мабуть, за ящик огірків!". 

А так! Може і був, але не знав, що то Партія регіонів. Могло таке з Віталь Михаличем бути? Авжеж. А може і не був, а думав, що то Партія регіонів. І таке могло бути? Авжеж. 

Ви уявіть себе на місці бідного нашого шановного Віталь Михалича. Жив собі десь в Києві, сидів у конторі, видавав путьовки на моря і в санаторії. І тут пацани все рішили, саджають тебе в машину і кудись везуть. Там випускають, а далі все, як у казці про бабу і золоту рибку. Депутат, секретар, зіц-предсєдатель, кандидат, хата, машина, кабінет. Головне, аби нічого, окрім хати і машини, не чіпав руками. Пацани сказали: "Нада!", а Віталь Михалич відповів "Єсть!" То яка різниця, як та партія називалася, коли за тебе підписалися брат Юра, сам Митро Васильович і майстер політґешефту Михайло Миколайович? Може й партія регіонів, а може й аеродромів, чи іподромів, чи танкодромів. Партія як партія – чистий тобі ґешефт. Квартира, машина і кабінет. От зараз вона називається "Рідне місто". Ну і що? Та хай вона буде хоч "Нерідне місто", а хоч "Зайшле село", чи Неасфальтована дєрєвня". Раз народ схавав і дав змогу засідати в раді, ходити на тілівізор, ділити земельку, бюджет і майно, то на то він і народ – гегемон демократії, аби Віталь Михалич був при ділах, як колись і хотіли пацани. 

І якщо завтра брат Юра чи пацани скажуть, що ота партія "Помідорний розсіл", "Абрикосовий джем", чи навіть "Козячий бобик" має шанс пройти, аби знову були мандат, кабінет, бюджет, хата і машина, то як гадаєте, у Віталь Михалича залишиться вибір сумління? Він же солдат – та ще й впізнаваний піплом, а солдат партію не вибирає і накази не обговорює.

А ви кажете, був чи не був у Партії регіонів. Не в ній же суть. Партій багато, а Віталь Михалич такий один – впізнаваний, солдат і з пацанами. Та для будь-якої партії – це скарб. І Віталь Михаличу від тої партії багато не треба –– мандат, машина, хата і кабінет. І поки будуть такі партії, то вічний буде і Віталь Михалич. Незалежно від того, як його зватимуть – Віталій, Микола, чи Іван. А був у партії чи не був, то діло двадцяте. Для статистики і вересків. 

Гей, мой. Просуваємо ж бо Чернівці не лише Калинівським базаром і дівками з голими цицьками, що в Раші співають. 

Є у нас капітал і політичний, аби показувати його у столиці, а згодом може навіть і за межами її околиць. 

Он Максим Юрійович Бурбак, який вже третій рік розпускає нашу чічку і достояніє – міськраду, у кулуарах Верховної Ради виявив не будь-кого, а самого "народного бургомістра" Дідуха-Кобзаря. 

Покладена надія, партійний скарб і «народні умільці». Блог Мостіпаки

І небезпідставно запідозрив, що того заслали, аби парив депутатам, яка файна у Чернівцях міськрада і як її не треба розпускати, а треба берегти, леліяти і, за можливості, навіть розмножувати і продавати за великі гроші у значно менш демократичні і не такі європейські країни – наприклад, у Чад. 

Втім, Максим Юрійович, теж небезпідставно, зауважив, що місія цього політичного "Титаніка" може завершитися нальотом на депутатський айсберг. З тієї причини, що у парламенті нашому таких самопроголошених "народних умільців" по штири на одного відносно адекватного. І всі – самопроголошені президенти, прем’єри, міністри, голови, очільники і борці. А тут якийсь "народний бургомістр". Та то ніхто й до уваги не візьме – подумають, що від Кличка якийсь вуйко чогось заблукав. 

Та я би так не недооцінював ситуацію. То лише на перший погляд так просто – ходить усілякими місцями якийсь дивний дядько із якимись засмальцьованими паперами, папками і портфелями і меле небилиці. 

То може у Києві так виглядати. А всі, хто живе у Чернівцях після виборів 2015 року, знають, що тут так просто нічого не буває. Що і "народний бургомістр Дідух-Кобзар", і "народний дохтор Вєня", і "народні калічанські бабушкиі", і "народний Стьопа" з ювілейними медальками, і "народний Володька-Вайбер-селфі", і "народний Бодя з тузом у широкому рукаві", і "народні петеушники з секції в трєніках", і "народні тролі", і "народні облічітєлі-анонімники", і "народна Тоня", і "народний тілівізор", і "народний злив", і ще купа різних "народних" - це ціла система. Система, яку придумав, створив і утримує один "народний секретар" і "народний гросмейстер" Вася. 

Запитаєте, а навіщо дорослому, багатому чоловікові це все? Ну то не до мене. Випадок складний і, як на мене, безнадійний.

Та це ж абсурд якийсь, скажете ви. Це ви так думаєте, скажу я. І я так думаю, скажу я. Але вони думають, що це справжнє, реальне, що всі такі, що скрізь таке і що борються з ними такі самі і так само і теж мають свого "бургомістра", свого "дохтора Вєню" і свого "народного Стьопу". І вони вірять у все це. І тут навіть "дохтор Вєня" з його настоянками на женьшені і витяжками з китайського лимонника безсилий. Бо абсурд став частиною їх життя, а ще дуже вигідним прикриттям для різних земельних, майнових і бюджетних рішалов, розводняків, кидалок і шахер-махерів.

Олександр Мостіпака

Хочете повідомити нам свою новину? Пишіть на електронну адресу cvnews.cv.ua@gmail.com. Слідкуйте за нашими новинами в Твіттер і долучайтеся до нашої групи і сторінки у Фейсбук.
Джерело: Молодий буковинець   1043