Буковинка із села Шишківці розповіла «Погляду» про своє насичене і цікаве життя: як 36 років поспіль працювала вчителькою у школі, що саме її надихнуло написати книгу про рідне село, а також про діяльність заснованого нею фольклорно-етнографічного колективу «Світлиця».

Незважаючи на поважний вік, Магдалина Василівна любить з користю проводити вільний час, бо ще молодою звикла активно працювати та не сидіти на одному місці.

Канада змінила за один рік

– Магдалино Василівно, розкажіть, будь ласка, історію про те, як свого часу потрапили до Канади?

– У моєї мами в родині було семеро дітей, а її тато, тобто мій дід, поїхав у Канаду. Він купив там ферму і забрав усіх дітей туди жити, мама залишилися тут, у Шишківцях. Вже 1991 року моя тітка Парасина зробила мені візу і я поїхала до Канади. Думала там лише погостювати і коли вже збиралася повертатися в Україну, бо вже треба було виходити на роботу, тітка вмовила ще трохи залишитись з нею в Канаді.

– Знаємо, що працювали в Канаді вчителькою української мови. Розкажіть, як Вам вдалося втілити свої знання на чужині?

– Влаштуватися працювати таки в школі було неможливо. Я працювала в Українському домі в Едмонтоні. Цей дім побудували біля церкви, набрали два класи дітей, щоб навчати їх української мови. Прочитавши оголошення в газеті, що їм потрібен вчитель української мови, одразу ж розповіла про це своїй тітці. Вона туди зателефонувала і мене прийняли. Відтак я залишилися там. Пожила один рік, а потім знову моя тітка прислала візу, і я поїхала ще на рік.

– 1991 року Ви заснували фольклорно-етнографічний колектив «Світлиця». Що спонукало до цього?

– Коли була в Канаді, то намагалася користуватися всіма можливостями, які були доступні. Ходила по тих селах, де живуть українці і де є представники нашого села, відвідувала храм, там, до речі, є наша Шишковецька церква. Також співала в хорі, мені дуже сподобалося. Я надивилася на це все в Канаді, і приїхавши в Шишківці, вирішила і тут створити колектив. Після приїзду вже не викладала в школі, але все одно думала, чим себе зайняти, бо не звикла байдикувати. Кажу чоловікові: «Петре, мені скушно!» (сміється, – авт.). І згадала, як в Канаді старші люди віку моєї тітки організували собі хор і співають. Подумала собі: «Е-е-е, що я не годна і в нас таке зробити?». Побалакала з жінками, вони з охотою організувалися і ми почали складати пісні та виступати. Знаємо дуже багато пісень ще від своїх дідів та бабів. Адже колись рідні та сусіди збиралися в хаті, розповідали історії, співали, а я малою сиділа на печі все це слухала і всотувала, наче губка. Часто ми підбираємо пісні до якоїсь дати. В нашому репертуарі є чимало композицій на воєнну тематику, а також стрілецькі, жартівливі і навіть авторські пісні.

– «Світлиця»… З чим пов’язана така назва колективу?

– Колись була така квітка, вона непримітна, але виглядає так: маленький пупчик, а відти таке червоне і по краях – колючки. Я не знаю чого на ту квітку казали «світлиця». Пам’ятаю, як колись у хатах на сволоки затикали багато квіток: васильки, гвоздики і цю світлицю. Я навіть у Канаді бачила цю квітку.

«У школі проводила уроки народознавства і з часом воно все вилилося в книжку»

– Що підштовхнуло Вас написати книжку про рідне село «З любов’ю до тебе, праотчий мій краю»?

– Я виросла в такій сім’ї, де шанували народні звичаї. Тож мене завжди цікавили народні пісні, розповіді старших людей. Я це все замолоду сприймала, потім ще Канада мені «додала» того всього. У школі проводила уроки народознавства і з часом воно все вилилося в книжку.

«З чоловіком любимо жартувати і ніколи не сваримося»

– Що зараз Вас надихає, маєте улюблену справу?

– Люблю робити всю роботу біля хати (усміхається, – авт.). Подобається доглядати за квітами, адже в мене росте їх багато і рідкісних, яких і не побачиш у нашому селі. Подобається писати статті в газету. Недавно написала «За рідний край, за Україну». Мусила написати, поки я ще є, поки ще пам’ятаю, які були люди в нашому селі, що боролися за Україну. Вже про них ніхто і не згадає, адже навіть їхніх родичів уже нема. Також допомагаю підтримувати здоров’я свого чоловіка, хочу, аби він був у мене здоровий. З чоловіком любимо жартувати і ніколи не сваримося. Прожили разом 36 років, але такої, щоб страшної сварки, в нас ніколи не було, жодного разу він мене не вдарив і не казав уїдливих слів. Навіть коли жінки приходили співати, він не перечив мені. Навпаки, завжди допомагає та підтримує у всьому.

«Тепер молодь – дуже мініатюрна… Ну, і кому тут цілий день сапу тягнути і таку тяжку роботу робити?»

– Як гадаєте, коли було легше жити: колись чи тепер?

– Такі старі люди, як я, скажуть, що тепер легше жити. Адже ми Богу дякуємо, що маємо трошки пенсії, що захищені, що можемо в магазин піти, щось добренького купити. Я пам’ятаю своїх маму і неня, які ще не мали пенсії, це були 1950-1960 роки, як тяжко було… Таки дуже тяжко було… Ми тако з цими жінками, що у «Світлиці», кажемо: «Коби не гірше, коби не було війни, аби життя покращилося». Але ми видимо, що молоді поїхали за кордон і тяжко працюють там. Ну, звичайно, що наше теперішнє життя відрізняється набагато. Але нічо, українці – це такий народ, що виживають всюди. Але якби ще був колгосп – ви б, сьогоднішнє покоління, не працювали так. Тепер молодь – дуже мініатюрна. То були ще колись ті давні жінки, такі годні, вони могли сапати і видно було, що то стає до роботи висока міцна жінка і тягне ту сапу цілий день. А ви би це тепер не витримали (усміхається, – авт.). Я дивлюся, йдуть якісь двоє молодих, а мені здається, що вони до школи ходять ще, а мені кажуть: «Та де? В них уже діти!». Ну, і кому тут цілий день сапу тягнути і таку тяжку роботу робити? Але це добре, що тепер все так, життя змінюється.

«Найперше – це любити ту землю, що тебе зростила»

– Що порадите молодому поколінню від себе?

– Найперше – це любити ту землю, що тебе зростила. Важливо пам’ятати, де ти народився, де твій рід, де поховані твої діди й прадіди, де вони жили, співали, як любили своє село, захищали його. Це для мене найперше. Бо якби я не любила своє село, я б не повернулася з Канади. Взагалі, за рік Канада мене дуже змінила, сама подорож туди підштовхнула мене до творчої діяльності.

Богдана РИХЛО