Село Стара Жадова, що на Сторожинеччині, де проживає 4300 мешканців, складається з декількох хуторів. Америка – найвіддаленіший і найменш заселений.
“Ми не ті американці, що за океаном”
Перегляньте також:
- У Чернівцях встановили модульну вбиральню
- У тендері на ремонт частини вулиці Головної у Чернівцях визначили переможця
Із центральної асфальтованої дороги звертаємо на звивисту шутровану. Зупиняємося біля однієї хатини на горбочку. На подвір’ї бігають дві собачки, голосно гавкають. “Не бійтеся, вони не кусають”, – з дверей виглядає літня жінка, запрошує зайти. Пояснюю, що шукаємо хутір Америка. “Це ще хутір Майдан. Проїдете дві хати, а потім вже буде дорога на Америку, – махає рукою Галина ЙОВЖЕНКО. – Я прожила тут 55 років”.
– А хтось ще живе в тій Америці? – цікавлюся.
– Є там люди, є. І Леонтінка, і Кошацькі, і Шевчукевичка. Під лісом –Тарнавська живе, – згадує жінка. – Якщо підніметеся на саму гору, де раніше був монастир, то там мешкає Арця. Це вже кінець Америки. Вона вам всьо-всьо розкаже. Колись на тому хуторі мешкало багато людей. А зараз багато хат стоять порожні. Чула, що одну купив міліціонер із Чернівців, дуже гарно її зробив. Приїжджає туди із сім’єю відпочивати, як на дачу.
Дорога круто піднімається вгору і впирається в гарний будинок, біля якого стоять чоловік і жінка років 45-ти. “Я прийшла сюди за невістку, коли вийшла заміж за Миколу, – усміхається пані Люда. –У цій хаті мешкали покійні батьки чоловіка. Ми її привели до ладу і вирішили тут оселитися. Але ви краще поговоріть із нашими літніми сусідами, вони більше знають”.
Двері до невеличкої хатини відчинені, але там нікого немає. Заглядаю до стодоли, на город – ні душі. Через паркан бачу двох жінок, що йдуть зарослою стежкою мимо струмка. “Я живу в цій хаті. Вийшла на хвильку до сусідки”, – каже 69-літня Леонтина ТРОЯНОВСЬКА. “А хату чому не зачиняєте?”, – запитую. “Та хто там зайде, та немає що красти , – зауважує жінка. – У нас ніхто не зачиняє хат, бо всі одне одного добре знають. А ви звідки приїхали?”.
– Із Чернівців, – кажу. – Хотіли подивитися, як живуть американці.
– Та ми не ті американці, що за океаном, а старожадівські, – сміється 69-літня Ольга ПУЮ. – Мене деколи називають “американкою”. Але я з того сміюся. Хоча мені приємно таке чути. Я все життя прожила на цьому хуторі. Тут минуло моє дитинство, до школи ходила по глибоких снігах, заміж вийшла. Маю дев’ятеро дітей. Троє побудувалися на он тій горі.
“Внук почав будуватися”
– Чому ваш хутір назвали Америкою?
– Старі люди говорили, що ще до війни місцеві їхали на роботу до Америки, – пояснює пані Ольга. – Декотрі заробили трохи грошей і вернулися назад. Вони хотіли зробити свою Америку. Оселилися тут, бо було багато землі та лісів. Збудували багато хат, були великі сім’ї. А потім старі люди повмирали, молоді пороз’їжджалися по світах. Та останніми роками деякі повертаються жити сюди. Я працювала в Чернівцях швачкою, отримала квартиру. Коли чоловік помер, продала її і переїхала до маминої хати.
– Живемо в Америці, але дуже тяжко працюємо, – каже пані Леонтина. – Тримаємо господарку: город, корову, свині, кури. Літом тут добре: природа гарна, чисте повітря, в лісі – гриби, ягоди. А коли дощі, сніги – то важче. Потопи часто бувають, у хатах вода стоїть. До ближнього магазину – три кілометри. Беремо по мішку борошна, цукру, макаронів. Ми до всього звикли. Маю трьох доньок. Одна живе недалеко – у Старій Жадові, а дві – в Греції. Внук біля мене почав будуватися. Буду доживати тут віку,бо кращого місця для мене немає.
До нас підходить соціальний працівник Ольга СОРОЦЬКА. “Навідувалася до своєї підопічної 89-літньої Минодори Зимбович, що живе на горі. Принесла їй хліб, ліки, 10 відер води з криниці дістала, – розповідає. – Йшла пішки вісім кілометрів. Опікуюся десятьма самотніми престарілими. Допомагаю по господарству, купую продукти, оформляю субсидії. Уже 30 років на цій роботі”.
“Знаю і жіночу, і чоловічу роботу”
Їдемо далі. Дорогою надибуємо занедбані покинуті оселі, де ніхто не живе. Проте на деяких подвір’ях бігають діти, на дахах видніються супутникові тарілки. На вершечку гори жінка складає сіно в копиці. Здалеку приглядається до нас. “Ми до вас у гості!” – кричу, перелізаючи через обору. “Я люблю гостей”, – усміхається жінка, кладе вила, обнімає мене, цілує.
– У мене рідкісне ім’я – Артемізія, що означає полин, а прізвище Фальоса, – розповідає. – Маю 77 років. Живу тут із 1990-го. Моя хата крайня в Америці – далі вже нічого немає. Знаю і жіночу, і чоловічу роботу. Тримаю корову, дві телички, козу, курей. Дикі кабани дуже порили мій город. Прибігають олені, дикі кізочки. Ходжу до лісу по гриби, суниці, малину, ожину. Палю дровами, є електрика, телевізор, але не маю часу його дивитися. Продукти привозить племінник. Колись на цьому хуторі мешкали заможні шляхтичі, дуже гарно одягалися. Називали їх “американцями”. Парубок з хутора не міг оженитися на дівчині із села, бо таке засуджували. Всі працювали на землі. А коли створили колгосп, землю забрали, не було де худобу пасти. То люди почали покидати свої хати. Але зараз вже повертаються. Ось там, через дорогу, оселилося дві молоді сім’ї з дітьми.
Хатина 78-літньої Ірини Тарнавської заховалася серед лісу – ледь добралися до неї. Почувши собачий гавкіт, до воріт вийшла жінка у квітчастому халаті.
– Я пропрацювала в місцевій школі понад 30 років, викладала українську мову та літературу, – розповідає пані Ірина. – Народила чотирьох дітей. Зі мною живе старший син. Поселилася тут понад 20 років тому. Навіть не уявляла, що буду жити в лісі. Колись у мене була астма, то я вилікувала її цим чистим повітрям. Скільки просила зробити хоча б якусь дорогу, та все дарма. Якось захворіла взимку, то трактором везли до лікарні. Моя господарка – кури, три собаки, коти, город, садок. Ні корову, ні свиню вже не тримаю. Гадюк багато, але ми з ними дружимо. Ми їх не чіпаємо, а вони нас.
Пані Ірина запрошує на подвір’я, де рясно цвітуть чорнобривці. На городі теж багато квітів, лікарських трав. “Дуже люблю квіти, – зізналася жінка. –З лікарських трав, меду, прополісу роблю бальзами від бронхіту, астми. Люди часто замовляють. Люблю читати, збирати гриби. Лисичками можна лікувати рак. Треба їх добре висушити, перемолоти і вживати вранці та ввечері по чайній ложечці, запиваючи теплою водичкою”.
Залишаємо хутір із думкою, що тут проживають гостинні, працьовиті “американці”…
