Анатолію Федоровичу Левіну, який родом зі Сторожинця, – 70. Народився у батька-росіянина з Уралу і мами з Банилова-Підгірного. Познайомилися вони на Буковині й залишилися тут жити. Його мама була касиром, а тато працював комірником, на складі Комбінату комунальних підприємств видавав рукавиці, мотори та усіляке начиння.

– Анатолію Федоровичу, а хто Ви за фахом?

– Я – червонодеревник. Закінчив п’яте училище тоді ще на Радянській площі. Це мене сусід дуже підбивав піти туди вчитися. Він був старшим на два роки і настільки вміло рекламував цей фах, що мене це неабияк зацікавило. Гадаю, також важливу роль відіграло й те, що мій дід з Банилова був бондарем і таким, що на все село гудів, файні бочки робив. Напевне, це мені по генах передалося (усміхається, – авт.).

– А в чому полягає суть роботи червонодеревника?

– І меблі робили, і скульптури на виставки. П’яте училище тоді взагалі було провідним. Навіть коли хотів вступати до Вижниці в училище прикладного мистецтва, то мені казали: «Нащо тобі те, якщо вже закінчив училище в Чернівцях?».

А й справді, ми такі мініатюрні речі робили!.. Потім меблі виготовляв. Згодом працював механіком з обчислювальної техніки. Та все-таки повернувся до дерева. Коли вийшов на пенсію, то взяв кавалок деревини, а дитина, Юлька, мені каже: «Тату, а що би ми з цього зробили?». Відтак колода яблуні з допомогою свердла перетворилася на жіночі прикраси. Розпочав з каблучок, а потім почав виготовляти сережки. Мабуть, займаюся цим третій рік. А на пенсії перебуваю уже 10 років.

– Якого настрою додає Вам захоплення ручною роботою?

– Мене огортає спокій. Тримаєш цю річ, яку шліфуєш, приділяєш їй чимало уваги і думаєш про людину, яка носитиме таку прикрасу. Хочеться все зробити якнайліпше, щоб її нічого не дряпало, щоб вона милувалася красивою текстурою й переливом кольорів…

«За Союзу заробляли за день, скільки прибиральниця за місяць»

– Пам’ятаєте час, коли заробляли гідну зарплату?

– Була велика зарплата на меблевій. Що аж директор казав: «Ой, я хочу вам розцінки урізати». Я кажу: «Теофіле Вікторовичу, йдіть, працюйте на моєму робочому місці, а я згідний на вашому місці за 220 карбованців працювати». Це ми в Сторожинці на Побуткомбінаті виготовляли меблі на замовлення. До нас навіть із Молдови приїздили. Адже цю чернівецьку стінку «Трембіту», яка вартувала десь 2500 карбованців, ми робили за 900-1000 карбованців. І якість була кращою: розвалити ту меблеву стінку просто нереально. Тож до нас їхали звідусіль, черга була дуже великою. Також був час, коли робили фасади з дерева, як зараз модно.

За Союзу заробляли за день, скільки прибиральниця за місяць. А що з того? Хлопці купували золото, а я – облігації. Втратив близько 30 тисяч. І то впало з тумбочки, а Настя каже: «Паа, а шо це впало?». Кажу, це три машини впало. Адже тоді за такі гроші можна було придбати декілька автомобілів і за ринковою ціною, яка була у півтора раза вищою. Бо все було колись дефіцитом. Тож машина вартувала 5500 карбованців, а на ринку за неї просили вже 10000.

– А як викручувалися у період криз?

– У період поголовного безробіття їздив на заробітки до Москви. Мене й зараз туди запрошують. Але після початку цієї війни я кажу: «Ні-ні, не приїду, доки не віддасте Крим і не зробите лад на Донбасі. Бо ж що це зараз коїться? Це все одно, що я б прийшов до тебе, забрав гостьовий будиночок та ще й мобільний телефон, а потім телефоную і кажу: «Слухай, ти так знахабнів! Ти ж поповни рахунок, бо я не можу подзвонити!».

– Досі маєте родичів у РФ?

– Ні, зараз у Росії у нас нікого немає. Під час розкуркулення усі тікали з Уралу, щоб не потрапити до Сибіру. Так опинилися в Киргизстані. Уся рідня там – брати, сестри, тітки. Мого батька направили сюди на заготівлю лісу. Так він і познайомився із моєю мамою в Банилові. Потім я з’явився на світ.

– А де Ви знайшли свою дружину?

– Ой, це дуже довга історія, але цікава! Знаєте, їздив дуже часто на Чернівці. І час від часу бачив, як на зупинці стояла висока вродлива дівчина, така тоненька, у чорній сукні і з яскравим комсомольським значком (не буду називати на чому). І якось я її підвіз, а вона мені тицяє 50 копійок. Я кажу: «Ні, не треба». Пізніше навіть бачив її біля нашого дому, коли вона гуляла зі своєю подружкою. Завжди задивлявся на неї. А ще був у мене такий період, коли грав у драмтеатрі при Сторожинецькому будинку культури. Режисер мені каже: «Ну ось, зіграєш цю роль, зараз ще дівчина прийде». І заходить та дівчина, і я отетерів, бо це була Вона, на яку вже давно накинув оком. Ну і, коротше кажучи, ми догралися. Уже виростили трьох дітей (Анастасію, Юлію та Анатолія Анатолійовича), маємо чотирьох онуків.

– Що для Вас є діти і внуки?

– Вайльо! Знаєте, так жалієш за тим, що багато працював і мало уваги приділяв дітям. І зараз увесь свій вільний час присвячую внукам. Розумію, що десь обділив увагою дітей і картаю себе за це, ну як так?

– І які поради сьогодні дасте молодим батькам?..

– Приділяйте дуже багато уваги дітям! Тільки-но прийшов з роботи, не сідаєш за комп’ютер чи «вліплюєшся» в телевізор, а весь час – дітям. І потім вони тобі віддячать.

«Діду, я мовою загарбників не розмовляю!»

– Чим Вас найбільше вразили найменші нащадки – онуки?

– Раніше спілкувалися вдома суто російською. Але коли розпочалася катавасія з росіянами 2014 року, то почув, як мій перший онук від старшої доньки Насті відповідає лише українською. Запитую: «Мишка, а почему ты со мной на русском не говоришь?». А 9-річна дитина у відповідь: «Діду, я мовою загарбників не розмовляю!». Я мало не впав, для мене це було шоком, бо ж не вчив його цього. Кажу: «Ну, чтоб ты мог общаться…». Він як відрізав: «Мені непотрібно з ними спілкуватися».

– За чим найбільше шкодуєте у житті?

– Напевно, за тим, що не використав свій потенціал. Міг закінчити медінститут, але собі думав: то аж 7 років вчитися, та ліпше буду червонодеревником! А це значить, пилюку ковтай, деревину тягай, пиляй. А то – чиста професія була б, медицина.

– Після училища пішли до війська?

– Так, служив у Німеччині. Я був старшим майстром з ремонту нічних прицілів для гармат, автоматів тощо. Мені навіть пропонували залишитися, але я дуже сумував за домом…

«В інших того всього могло і не бути, що мені дали і мама, і тато»

Спілкувалася Ольга ШУПЕНЯ