Чернівчанин за 20 км від міста облаштував ранчо та рятує людей від міської суєти (Відео)

22.11.2018 13:15   Джерело: Погляд
Опубліковано : Буковинський Новинар
Андрій Смогоржевський облаштував власний родовий маєток, який називає «Агро Ранчо»

Лижний інструктор, альпініст, інструктор з верхової їзди, екскурсовод… Неймовірно широке коло захоплень є в сучасного чернівецького ковбоя Андрія Смогоржевського. Батько трьох синів не зі слів знає, як це жити під натиском чотирьох стін бетонованої багатоповерхівки і що справжню свободу дає людині її земля. Власне, лише 10 років тому він із другою дружиною Ольгою перебрався за 20 кілометрів від Чернівців у село Снячів. На своїй землі, яку називають Агро Ранчо, подружжя порається разом із двома малолітніми синами. Вирощують городину, саджають сотні дерев і тримають чимало живності (породисті коні, кози, цапи, віслюки, собаки, коти…). Але все по порядку розпитуємо в глави сімейства – Андрія Смогоржевського.

– Андрію, розкажіть, будь ласка, звідки родом, яка у Вас освіта?

– Родом із самого центру Чернівців. Я в третьому поколінні чернівецький мешканець. У мене середня спеціальна освіта, є інженером-радіотехніком. Це на колишньому заводі «Гравітон» було училище, яке готувало таких спеціалістів. Тож я його закінчив і пішов до війська. Служив на флоті. Севастополь – Феодосія – Туапсе – Адлер – Сочі. Був командиром відділення радіометристів. То була берегова служба на таких самих бойових постах, як на кораблі. Ми підпорядкувалися керівництву флоту. Звісно, «погранці» робили свою роботу, лише прибережну зону контролювали, а ми – спецчастини морські – цілком контролювали весь фарватер до нейтральної води, тобто 50-60 кілометрів від берега.

– Що можете розповісти про службу у війську і як вона зараз позначається на Вашому житті?

– Багато був на морі (усміхається, – авт.). Зараз я не фанат моря, хоча його люблю, нормально до нього ставлюся, вмію плавати, глибоко ниряти, добре полювати (легко дістаю усілякі мушлі, мідії). Можу вільно без моря тривалий час прожити. Річ у тім, що не люблю моря штучного. Не люблю моря, де треба йти як у неділю вулицею Ольги Кобилянської, що не проштовхнутися між людьми. Для мене море – це коли нікого нема. Лише я і моя родина. Тоді це море. Оце зараз нам 10 днів цілком вистачило, мали бюджетний відпочинок у Болгарії. Обрали для цього село Крапець, це майже на кордоні з Румунією. Там перехід такий: від піскового пляжу на каміння. То маленьке рибацьке село, до якого ще не дісталася сучасна цивілізація. Максимум є два ресторани та один готель, а решта – приватні оселі, зокрема залишилося чимало давніх низеньких будиночків під старенькою червоною черепицею, під виноградом. Дуже все просто: люди продають городину, свіжі яйця, вино…

– В яких сферах за своє життя шукали самореалізації?

– Дуже багато часу віддав туризму. Усе життя пов’язане зі спортом та різноманітними туристичними напрямками. Спершу розпочалося все з туризму, потім – альпінізм. Ще за Радянського Союзу отримав свої перші розряди з альпінізму. Встиг поїхати на Кавказ. Це путівки через завод видавали, коли ще діяли секції. Тож ще до того як пішов до війська, вже мав 3 розряд з альпінізму. Був на Ельбрусі. А потім, після служби, повернувся в іншу країну, це був 1991 рік.

Я, власне, був під рушницею, коли Горбачова закрили на Форосі, і це останній рік служби, мав би гуляти, але ми перебували у підвищеній бойовій готовності. То Абхазія і ця вся історія відбувалася поруч.

Тож повернувся з війська і почалася історія України, інша держава, інші відносини. Ясно, що секції вже нема, половину заводів позакривали, люди всі на базарі, бо пішли у бізнес. Всі з сумками, десь кудись треба їхати. Але ми паралельно ходили по накату в гори, взимку на лижах каталися.

– Як виживали в незалежній Україні?

– Так само, як і всі. Базари. Угорщина – Польща – «Калинка».

«Я наполовину кореєць, наполовину – українець»

– Кого зі своєї родини вважаєте визначним?

– У мене всі в родині визначні. Тато – кандидат наук, викладав на кафедрі хімії, а мама – начальник планово-фінансового відділу ЧДУ, друга людина після ректора. Дід мій був інспектором чоловічої гімназії тут, в Чернівцях. Мама моя кореянка. Тато служив на Далекому Сході, там одружився і привіз її звідти. Тому я наполовину кореєць, наполовину – українець. Але по духу більше себе вважаю українцем. Мама усе своє подальше життя прожила тут. Звісно, мені цікаво було б відвідати Корею, порівняти їхній побут і культуру з нашою, але дорога вартує шалених грошей. Щодо історії, то мене більше українська історія цікавить, зокрема Галичини, козацтва, Молдовського князівства.

– Як виникла ідея започаткувати ранчо?

– Не було ідеї започатковувати ранчо. Була ідея виїхати за місто. Ми мали будинок у місті, потім певний час жили в квартирі. Але будинки з городом на шість соток і з парканом на три метри для мене це щось неприйнятне.

Ось людина проживає усе життя в маленькій квартирі і коли отримує якийсь статок чи пристойно заробила грошей, то одразу береться будувати собі якісь хороми на 400-500 квадратів, достеменно не розуміючи, для чого і скільки та будова ще забиратиме постійних щорічних витрат. Фактично живуть лише у 40-50 квадратах. Вони не купують собі землю. Тобто мають якісь маленькі діляночки і все, ще треба загородитися від усіх, і сидіти в тій клітці.

Чому про це так розповідаю? Бо я через це пройшов. І в Чернівцях мав будинок, і в Ужгороді, звідки родом моя дружина. Але при цьому шукав місця вільного. Для себе визначився, що то має бути не далі, ніж 20 кілометрів від міста, бо інакше це буде так звана зона неповернення. Бо якщо виїхав далі, ніж за 20 кілометрів від міста, то ти того ж дня вже не повернешся до міста. А якщо до 20 кілометрів, а ще ліпше до 10, то це фактично так само, як жити в місті. За 15 хвилин доїжджаєш куди треба.

– Як відбувається процес облагородження родового помістя?

– Висадили живий пліт, в основному, з місцевих дерев: сосни, смереки, піхти, ялівцю. Щороку саджаємо десь 30-50 дерев. Щось не приймається, щось приймається.

Коли 10 років тому лишень переїхали, то там була глуха вуличка. Старі люди села повмирали, а молодь звідти повтікала. Якось Укртелеком тягнув оптоволоконну мережу спеціальною технікою, то після дощів та дорога була непроїзною. Лише по сухому можна було проїхати на джипі чи тракторі, або кіньми. Один сусід за 200 метрів від нас, інший – за 400. Живемо в будиночку, який звели ще за Австро-Угорщини. Ми нічого там не зносили, лише паркани перенесли.

Зараз, на своєму гектарі землі, у моєму житті стало менше суєти. Я знаю, що мені треба і коли. Планую свій графік так, як мені зручно. Окрім того, наше господарство багато чого нас навчило і вчить далі. Це є просто гарний досвід і для наших дітей.

«Ми вчимо людей ставитися до тварин, як до своїх друзів»

– Які маєте подальші плани?

– Сьогодні основний напрямок, над яким працюємо, – займаємося розвитком внутрішнього туризму на Буковині і, власне, кінного туризму в стилі вестерн. Адже кожен хлопчик, переглянувши фільми про індіанців, хотів би бути ковбоєм чи лицарем з мечем скакати верхи. То є той дух свободи, який намагаємося дати людям у цих подорожах. Щоби кожен, хто виїхав зі своїх бетонних осель на природу, не їхав дорогами, а пересувався верхи лісом та полем і почувався вільною людиною. І це є, власне, вестерн, якщо взяти загалом. Бувають різні формати: подорожі, тренування... Ми вчимо людей ставитися до тварин, як до своїх друзів. Ось в кінноспортивних українських клубах, як все облаштовано? То є будки, поділені на клітки, і в кожній з них – перебуває тваринка. І на це витрачають чималі гроші, але то не значить, що тварині таке подобається. Ось коні – то є вільні тварини, які звикли жити в табуні. У них є чітка ієрархія, їм треба багато ходити, бігати. Якщо взяти великі країни – Америку, Канаду, то у них коней тримають вільно. Це так зване табунне тримання, коли коні стоять собі вільно, на свободі. Звісно, що все контролюється і загороджено. Проте ми, на своїй землі, розпочинали з класики: набудували тих сарайчиків, але даремно. Бо вже другий сезон у мене коні туди не заходять жодного дня. Тож зараз зробив навіс і коли йде дощ, то вони собі сходяться, стають під той навіс і все.

– Якою є зараз Ваша філософія: що хочете людям дати і що від життя взяти?

– Я знаю, що з цього конярства не зможеш стати мільйонером, упевнений у цьому на 100 відсотків. Але на цьому можна себе і свою родину та господарство впевнено утримувати. Тобто якщо на тих коней витрачати час і свої знання, то вони зароблять і на себе, і на мене, і на якийсь розвиток. Це якщо брати фінансову складову. Бо філософія філософією, а жити за щось треба і машини заправляти теж, і сіна треба чимось накосити і привезти.

Щодо того, що хочу людям дати, то намагаюся змінювати світ на краще навколо себе і показувати це оточенню. Дуже багато людей, які приїжджають до мене в гості, із подивом кажуть: «Як так може бути? Ми тут прожили ціле життя, бували усюди, але не бачили такої краси, від’їхавши лише 20 кілометрів від міста!». Я відповідаю: «Це не все, можу показати ще багато чого, але у вас нема часу. Хоча знаходите можливості, щоб літаком полетіти в Грецію, Туреччину». Виходить, кияни можуть приїхати до мене на 5-6 днів, а наші місцеві лише на 3-4 години, бо якщо більше, то прирівнюють це мало не до катастрофи.

Загалом, щоб «зліпити» туристичний похід, необхідно зібрати коней, амуніцію. Вартість нормального коня – це мінімум 1000 доларів. Необхідна амуніція на одного – теж стільки ж. І якщо хочеш, щоб з тобою поїхало п’ятеро туристів, то треба мати шість коней, бо ж ще ти маєш на чомусь їхати. Окрім того, необхідно, щоби за нами їхала машина, яка везе холодильник, плиту, намети і усе необхідне устаткування. Потім виставляється периметр, має бути людина, яка готує їсти туристам, надає повний супровід на всю дистанцію…

Зауважу, що в Німеччині чи Австрії того всього уже нема. У них всі землі приватні і ти не можеш так вільно пересуватися, як у нас на Буковині.

Спілкувалася Ольга ШУПЕНЯ

 
 
 
 
 
Хочете повідомити нам свою новину? Пишіть на електронну адресу cvnews.cv.ua@gmail.com. Слідкуйте за нашими новинами в Твіттер і долучайтеся до нашої групи і сторінки у Фейсбук.
Джерело: Погляд   1267