Двоє побратимів, які пройшли війну на Донбасі, львів'яни Юрій Калиняк і Юрій Вовкогон знімають документальний фільм про гуцулів «Випчина. Село одного дня».

Вже презентували його коротку версію, - пише nb.cv.ua з посиланням на radiosvoboda.org.

Випчина – найвище село Гуцульщини у Чернівецькій області Путильського району, яке жителі покинули у 90-х роках минулого століття. Лише раз на рік село оживає. Що змушує селян шматок землі вважати рідним? Що знають українці про життя горян, окрім кептариків і трембіт? Що чекає на гуцульський світ? Відповіді на ці запитання шукають автори проєкту.

Столітня церква Святих Петра і Павла і старий цвинтар нагадують, що тут було колись село Випчина. Допоки храм і могили будуть доглянуті, то воно житиме. Так думають люди, які самі або ж їхні батьки покинули високе карпатське село і перейшли жити у долину. У високогір’ї села немає нікого з жителів.

Щороку 13 липня селяни різного віку з’їжджаються у Випчину на храмове свято. Беруть зі собою дітей. До цієї поїздки готуються. У старій церкві відбувається богослужіння, а потім йдуть до могил рідних, запрошуючи кожного підійти, щоб разом помолитись за душі померлих і пригоститися стравами.

«Люди на свято Петра і Павла, 12 липня, у своїх домівках, у тих місцях, де живуть, йдуть до церкви, а 13 липня вже відбувається храмове свято безпосередньо в селі Випчина. Їдуть туди навіть ті з долішніх сіл, хто не народжений у цьому селі. Чому все ще тяглість поколінь триває? Насамперед могили, цвинтар і церква. Люди доглядають за церквою, перекрили її. Вочевидь, духовне людям важливе, і вони у цей спосіб дбають і переосмислюють свою спадщину, і живляться з неї, передають своїм дітям, своїм нащадкам. Село почало зникати, як тільки під укіс пішла радянська влада, посипалась економіка, селяни перейшли жити у долину», – каже Юрій Калиняк, фотограф, автор ідеї

Двоє побратимів – Юрій Калиняк і Юрій Вовкогон, які закохані в Гуцулію, сформували творчу команду і почали роботу над документальним фільмом «Випчина. Село одного дня» за підтримки Українського культурного фонду. Команда провела кілька експедицій у гори, зокрема на храмове свято 13 липня, записала багато місцевих людей. Творча група презентувала короткий фільм, у планах – більша документальна стрічка. Автори проєкту кажуть, що не обмежуються лише Випчиною, а цікавляться Гуцулією у більш широкому розумінні. Вже роздумують про зимову експедицію.

«Люди розповідають, що за совітів у Випчину зганяли коней і зумисно валили хрести на цвинтарі. У сусідні села заганяли комсомольців, які з церков знімали хрести і били вікна, а сюди вони не дійшли. Переказують історії, як під час Другої світової війни «стрибки» (спецгрупа НКВС – ред.) приходили і зганяли з Випчини людей униз. Розбивали печі у хатах, але селяни лишались. Усіх свідоміших мешканців вивезли в Сибір, селяни довго мовчали і зі своїми споминами повмирали. Там життя сприймають просто. Що їх заставляє повертатись у Випчину? Думаю, фішка в тому, що «так робив мій тато, мій дідо, і на мені це не має зупинитись». Люди своїм життям дають відповіді не словами, думками, а способом свого життя. Якщо вербалізувати цей смисл, чого вони повертаються, то це звучатиме: так має бути», – каже керівник проєкту «Випчина. Село одного дня» Юрій Вовкогон.

​Документальний фільм «Випчина. Село одного дня», як наголошують його автори, – це спроба візуалізувати і представити певне коло сутнісних питань гуцулів до самих себе і навколишнього світу. Працюватиме команда над проєктом 2 роки.