Кілька днів тому чернівецький журналіст Юрій Чорней висловив у фейсбуці думку про те, що українська культура або її офіційна частина досі знаходиться на етапі розвитку «народницької традиції». Сам пост звучав таким чином «Сьогодні раптом зловив себе на думці, що в нашій очевидній гонитві за псевдонародністю, з усіма нашими вишиванками і діалектами, ми якось проспали сучасність і модернізацію». 

   Ця думка здійняла величезну дискусію у мережі серед представників чернівецьких культурних кіл. Як то кажуть, летіли яйця, помідори і в тому числі й мамалига – як же на Буковині без неї. І так воно сталося, що виникла ця розмова напередодні Шевченкових днів.  Я подумав, що дуже вчасно. І вирішив написати статтю. 

   Питання провінційності непокоїть мене не лише ці кілька днів, але й все моє життя як автора та споживача мистецтва. Звісно першим підняв це питання не я чи Юрій Чорней, не Михайль Семенко та Микола Зеров, і навіть не Михайло Драгоманов і Леся Українка. Першим був Пантелеймон Куліш, який намагався здебільшого безуспішно шліфувати твори Тараса Шевченка, а також впливати на його творчість, яка, на думку колеги з Кирило-Мефодіївського братства, була аж надто народною, надто близькою до народної пісні, народної мови, простіше кажучи аж надто етнічною. Що найцікавіше, а про це мало хто згадує, з часом Шевченко справді почав використовувати не лише питомо українські сюжети та архетипи, а й звертатися до загальноєвропейської культури, в тому числі й до античності. Пізніші вірші Шевченка хоч і не втрачали народної мелодійності, але почасти мали складніші тропи, більше інтертекстуальних посилань тощо. Це і «Царі», і «Юродивий», і «Саул», і «Неофіти» і багато інших. Чи мав вплив на такі зміни у творчості Куліш, чи так вплинула на Шевченка освіта, здобута в Академії мистецтв, судити важко, але схоже на те, що пізніший Тарас почав змінювати етно не лише у власному гардеробі та гастрономічних смаках, а й у творчості. Пантелеймон Куліш же, хоч і мав значно менший талант, аніж Шевченків, справді дивився у майбутнє.    

   Майбутнє прийшло разом із Лесею Українкою, яка стала предтечею українського модерну та іконою для українських письменників 20-30 років. Що найцікавіше, сьогодні Леся Українка залишається прапором як для «народників», так і «глобалістів». Перші виставляють її світлини у вишиванках та стрічках, другі називають поетку та драматургиню першою феміністкою, і обов’язково вбачають у її стосунках із Ольгою Кобилянською щось лесбійське, що би підкреслювало Лесину модерність. Сталося це тому, що Леся розуміла дві важливі речі: українці мають зберегти свою ідентичність в добу Російської імперії, і основною базою для цього є власне етніка, а водночас повинні модернізуватися як це тоді робив увесь світ. Отже, Леся працювала на два напрями. 

   Далі настав український модерн одним із символів якого був Михайль Семенко, який епатуючи зізнався, що спалив «Кобзар» Тараса Шевченка, натомість написавши свій. Гадаю, що сьогодні таку людину напевне запхали в буцегарню або принаймні в богадільню. Хоча не важко здогадатися, що це був лише заклик до боротьби із етнічністю та провінційністю у нашій літературі.

 У тридцятих роках майже сталася катастрофа для нашого мистецтва – майже весь український модерн було знищено у совєцьких катівнях, далі була Друга світова, і було ні до літератури, ні до літературознавчих дискусій. 

  Відновився процес із приходом 60-х років і, відповідно, шістдесятників, але місця для дискусій не було, оскільки за мистецьким процесом уважно слідкувала комуністична партія. Українській культурі якщо й дозволяли дихати, то лише в соцреалістичному напрямі, або на етнічному ґрунті. Ніякого модерну, авангарду чи тим паче постмодерну, який потроху завойовував світ, бути не могло. Український митець міг бути або соцреалістичним, або «народовським». Звісно, усі патріотичні українські митці-шістдесятники стали «народовцями». А тих, хто намагався виділятися із канону, або не друкували або знищували: як от Василя Стуса чи Аллу Горську. Те саме було із Іваном Миколайчуком та Володимиром Івасюком. Радянська цензура спочатку дивилася крізь пальці на їхню творчість, вважаючи, що вони творять якесь «шароварне» мистецтво. Але виявилося, що на етнічному ґрунті Миколайчук та Івасюк творили сучасні змісти, а це робити українцям було зась. Радянська цензура пропускала або щось дуже давнє і народницьке на кшталт «Кайдашевої сім’ї», «Сватання на Гончарівці» чи «Вечорів на хуторі поблизу Диканьки» або щось сучасне, але в тому ж народницькому стилі. Також нам було дозволено мати «Хор Вірьовки», вокально-інструментальні ансамблі такі як «Світязь», «Смерічка», «Арніка» тощо. Саме тому митців, які творили в ті роки, ми називаємо не за якоюсь культурною течією, а «шістдесятниками» чи «восьмидесятниками», бо вони не могли бути ні авангардистами, ні символістами, ні постмодерністами. Ці люди просто намагалися зберегти для нас українське мистецтво, часто ризикуючи власним життям. 

   Саме тому тексти Юрія Андруховича та Оксани Забужко свого часу зчинили такий вибух. Їхня творчість стала стрибком у часі. Раптом замість письменників, які були змушені писати у замкненому культурному просторі, постають вільні, а для декого й до безсоромності вільні автори, які не бояться, що кожне їхнє слово буде вичитувати кагебешний цензор. В знаменитій стрічці «Втеча із Шоушенку» герой фільму, якого щойно звільнили із в’язниці, зізнається, що не може звикнути до того, що йому не треба питати дозволу перед тим, як йти до туалету. Подібна ситуація сталася із письменниками, які писали в добу СРСР. Автори, які героїчно намагалися зберегти українське слово для наступних поколінь, раптом стали неактуальними, бо вже не змогли працювати в умовах вільного ринку та відкритого простору. Зразком такої спроби став роман Ліни Костенко «Записки українського самашедшого». Велика поетеса варта пошани за свою мужню роботу, за вміння творити справжню поезію в умовах, в яких 90 відсотків сучасних авторів спасували би, стала об’єктом обережних насмішок та кпинів за спробу знову вклинитися у процес.

   Виявляється, для багатьох письменників 90-х та 2000-х зразком стали ті автори, імена яких намагалося стерти СРСР – той самий Михайль Семенко, Микола Зеров, Богдан-Ігор Антонич, Валеріан Підмогильний, Віктор Домонтович, рання Ірина Вільде і, звісно, Леся Українка, яка стала дороговказом для української культури – до модернізації та глобалізації. 

   У той же час культурні кола, близькі до державних, які перекочували з радянських часів, відкинули соцреалізм – за це їм щире дякую – але вхопилися за єдину на той момент концепцію бачення української культури – народницьку. Щоправда, пропагандистські методи залишили ті самі: познімали пам’ятники Лєніну, але натомість поставили пам’ятники Шевченкові. І проблема навіть не в самих пам’ятниках, а часто в якості їх виконання і у ставленні до самого Шевченка як до забронзовілого діда у шапці-кучмі, який писав народні думи про тополю та калину. Але хто вникав в творчість Шевченка, той добре знає, що попри усю етнографічність його творчості, він значно складніший, багатошаровіший поет, аніж нам нав’язувала радянська пропаганда. Тут і старання Куліша згадані на початку статті, і власне сам талант Шевченка. У 1995 році Іван Драч написав: 

Скиньте з Шевченка шапку та отого дурного кожуха.
Відкрийте в нім академіка. Ще одчайдуха-зуха.
Ще каторжника роботи. Ще нагадайте усім:
Йому було перед смертю всього лише сорок сім.

   Отже, поет-шістдесятник в 1995 році сказав те, чого не міг сказати раніше: Шевченко – не просто якийсь сільський вуйко, а отже, й українська культура символом якої є Шевченко, не хуторянська й провінційна, як нав’язував нам совок, де лише місце для водевілів з парубками у вишиванках та дівчатами, заквітчаними у віночки в стилі Григорія Квітки-Основ’яненка чи Івана Нечуя-Левицького. Дискусія дійшла і до дизайнерів українських грошей: Шевченко скинув шапку і значно помолодшав. А телеканал «1+1» як завжди впав у крайнощі. Бажаючи довести аристократичність Шевченка, вивів теорію про те, що Тарас Григорович насправді царського роду. 

   Але ми ж то розуміємо, що боротьба проти шапки і кожуха насправді є боротьбою за модернізацію сучасної української культури. А також боротьбою проти радянських наративів та патернів. Або використаймо простіше слово - «поглядів» - на українську культуру, яка може бути лише у вишиванці, шароварах з червоною калиною та галушками, можна і з козаками, але які неодмінно їдуть до хорошої цариці за черевичками. Саме до тієї цариці, яку Шевченко називав «опеньком засушеним». 

   Кілька років тому я ще вірив, що якось можливо помирити одних та інших. Але будучи на боці «глобалістів» я часто натрапляв на твердолобість «народників», які вважають, що будь-яка дискусія на цю тему – це посягання на святе і особиста образа кожного з них. Як і розмова з будь-якою людиною, яка дотримується традиційних цінностей.   

   Але Шевченко був один. Поділити його надвоє «народовці» та «глобалісти» не можуть. Перші скажуть, що Шевченко був народним поетом і будуть мати рацію. Я ж від імені глобалістів зазначу, що на середину 19 століття Тарас був абсолютно сучасним, навіть якщо забрати усі його панєвропейські, панслов’янські чи пансвітові ідеї, про які часто забувають прихильники «народницьких» поглядів.  Він був дитиною свого часу, доби, коли творилися нації. Завдання ж сьогоднішніх митців та менеджерів культури відповідати викликам сучасності. В нас не зв’язані руки, над нами не висять тіні кагебістських шавок, нам пора здійснювати мрію Куліша й і Лесі Українки, і Зерова з Семенком – бути вільним європейським народом, який має сучасну культуру із класичним Шевченковим «і свого научайтеся, і чужого не цурайтесь».     

Максим Дупешко