Тепер з усього списку наших рейтингових сусідів приберемо крайнощі – наприклад, експортерів викопних енергоносіїв (колись звав petro-states) і офшори, але при цьому за деякими міркуваннями поки залишимо Алжир.
Маленький Свазіленд (Есватіні) – годний приклад «третього шляху» розвитку назад до коренів, але відсікаючи феноменально успішні до 2020 року Сінгапур і Гонконг – відмовимося і від нього. Виключимо також малонаселену Монголію – притому, що це колишня «шістнадцята республіка» пережила в ХХ столітті чималий стрибок, і густо населену Індонезію (її є сенс порівнювати, скоріше, з Росією).
Частину, що залишилася – 21 країну розділимо на групи за кількістю населення – в Ефіопії, Єгипті, на Філіппінах і у В’єтнамі населення в 2-2,5 рази більше, ніж в Україні. В’єтнам – сателіт Китаю і «новий Китай» демонструє власне невибраний нами довгий шлях транзиту від тоталітарного соціалізму до капіталізму без демократії.
Традиціоналістська християнська (і навіть «православна») Ефіопія – застій на десятки років, сумну у всіх сенсах війну з відокремленою Еритреєю і перетворення в китайський протекторат. Єгипет і Філіппіни – союзники США поза НАТО (завдяки геополітичній ролі), у першого невдалий досвід демократизації, у других – багато років хаотичної демократії з вуличною революцією 2000 року і боротьби з корупцією. Окремо і блоками – знайомі нотки, чи не так? Проте, все-таки це великі внутрішні ринки, нехай і з низькою платоспроможністю. Але дві або три ймовірності в українському ключі вже позначені.
Архаїчний Бутан, за який змагаються Індія і Китай, безамбіціозний аграрний Парагвай, Молдова – маленька модель сучасної України, але з підірваним суверенітетом – один шлях, в групі країн з невеликим населенням. Вхідна в ЄС і НАТО Словаччина, полюбовно вийшла зі складу ЧССР, нейтральна, що входить до ЄС, успішна Ірландія (країна з важкою історією), бідна Албанія яка домоглася членства в НАТО – інший.
Характерно, що потрапили по одному з показників в одну групу з Україною розвинені країни з населенням приблизно в 10 млн. – Швеція, Австрія, Бельгія та Угорщина – можуть послужити непоганим маркером. Або все того ж провалу в українській статистиці, чи як приклад іншого розділу того ж ВВП в умовах вчетверо меншого населення, або дикої експлуатації праці в Україні, чи то це вказує на всі ці три обставини і на сумнівну цінність такого фактора як порівняльний аналіз по населенню взагалі.
Нарешті, ми залишаємося з групою країн, котрі мають ряд збігів з Україною у показниках, які перебувають в одному діапазоні і за розміром населення. Це, з одного боку, Марокко і Алжир, з іншого – Румунія і Чилі, і з третього – Шрі-Ланка і Болівія. Ось така компанія. Культурно (останній притулок Хантінгтона) виразно найближча Україні, звичайно, Румунія.
Відмінність полягає у відсутності війни (хоча під боком дратує ПМР), у показовому покаранні останнього тоталітарного правителя, спадщина Бесеску, як реалізований шанс «успішного Ющенка», видане авансом, але заслужене членство в ЄС і НАТО. Для України відсутність стимулів на перспективу членства в ЄС і відмова в ПДЧ у 2008 році стали історичною трагедією, яка багато в чому призвела до нинішнього стану речей.
Чилі, зі свого боку – успішний приклад брутальної консервативної «революції згори», а потім – циклів прогресивної демократизації без загрози для процесу модернізації. При цьому радянські дисиденти і «ліберальні» реформатори, які закликали свого Піночета – насправді здійснили лише самі вимушені, помірні реформи в дусі ринкового соціалізму, після чого надірвалися.
Отже, Румунія – близький союзник США (особливо за республіканців), член НАТО і ЄС. Чилі – ассоциат ЄС з 2005 року, член ОЕСР (Румунія, відзначимо, поки не дотягує), користується угодою про вільну торгівлю та безвізовим режимом для короткострокових поїздок зі Сполученими Штатами. В цілому, ці приклади вказують на найбільш оптимальний шлях для України і диктують відповідну зовнішню політику – тобто, дотримання у фарватері Америки, забезпечення швидкого економічного розвитку шляхом максимальної дерегуляції та шляхом придушення організованої злочинності (а з нею і корупції). У короткостроковій перспективі, на жаль, цей шлях не вирішує проблему безпеки в умовах війни з Росією і відмови від ризиків згубного популізму, але і в Сантьяго, і в Бухаресті якось знайшли той середній шлях між диктатурою і хаосом. Ця дорога, на жаль – чи НЕ на жаль, бо моральна оцінка історії сумнівна сама по собі, найкраща – бо є ще дві дороги, проміжна, і шлях в безодню.
Проміжна дорога – це досить швидкий розвиток в останні роки у Марокко, союзника США поза НАТО з 2004 року, асоціата ЄС через Середземноморську угоду. Наполовину конституційна монархія, Марокко – завзятий борець за розміщення виробництв і в цілому досить ліберальне суспільство, регіональний лідер – і скоро пережене нас за обсягом ВВП. Багато що з цього можна сказати і за Туніс, союзника США поза НАТО (2015 року, при Обамі) і «дивом» униклої екстремізму нової демократії – теж вельми нагадує Україну. По цій же дорозі, після десятиліть поневірянь, почав буквально повзти Алжир, чиє газове багатство обернулося, скоріше, перешкодою, а наслідки диктатури будуть відчуватися ще дуже довго. Всі троє, природно – асоціати ЄС по середземноморському формату, причому недавно повністю авторитарному і нині пристойно зубожілому Алжиру цей статус був виписаний авансом в 2005 році. Так що в різних ступенях цей перспективний регіон поступово «підтягується» в розвитку інструментами ЄС і США. Знову-таки ми спостерігаємо вектор, менш яскраво виражений, трохи змащений як ісламським фактором, так і ефектами як колоніалізму, так і постколоніалізму, але, тим не менш, очевидний – це, в даному випадку, розділена відповідальність ЄС і США за регіон. І порівняно швидке, за історичними мірками, його залучення до величезного європейського ринку.
Нарешті, це третя дорога – та, за якою рухаються, вірніше «не рухаються» ще три схожих, за своїми показниками на Україну, держави. Це етнографічно яскрава, але більш нічим не багата країна туризму і тероризму Шрі-Ланка, яка вирішила гульнути на стороні від Індії з Китаєм, що закінчилося віддачею китайським залицяльникам найважливішого порту за борги. Це глобальний зоопарк і улюблене «дитя ООН» Кенія, біля якої теж упадає Китай (та й Росія), і чиї прекрасні ландшафти не можуть приховати моторошних фавел. Нарешті, це країна безглуздих революцій, коки і газу, Болівія. Безглуздих тому, що з кожним разом вони призводять до влади ще гірших популістів, поступово втягуються в наркоторгівлю, конфлікти з відповідною службою США, то націоналізують, то приватизують свій газ і, врешті-решт, залишившись без сомбреро, біжать до МВФ за грошима. Уже й не згадаєш, коли в Болівії був якийсь розсудливий уряд. Цими країнами, як видно, представлений «третій шлях», а саме -в нікуди. Ця дорога, з відповідною зовнішньою політикою «зниженою соціальною відповідальністю» або простою некомпетентностю, поступово веде до втрати національного багатства, а за ним і суверенітету, якщо він комусь ще знадобиться…
