Вся Україна стоїть на гідних людях. Людях, які не “беруть”, а допомагають одне одному. Ніхто не “святий”, у всіх є свої “питання” – їх вирішують, друзі, однокласники, родичі, іноді – люди, які поділяють твої погляди. Але критерій “не бере” – є витончено важливим.
У свій час Україна виявилася ледь не найбагатшою для розграбунку частиною імперії, і досі такою лишається – нам золотий подарунок і наше жахливе прокляття. Скільки людей це усвідомлює? Дещиця. Скільки поміж них гідних людей? Дещиця. З тих, що це читають, скільки бачили, як після 91-го грабували військові заводи? Може, жменька, але десь теж дотягнемо до дещиці.
Гідні люди не будували палаців із палісадами посеред рідних міст чи їх обабіч. Кожна цеглина тих палаців – хабар. Ці красиві вілли розбудували люди негідні, тобто – негідники, які хоч єврофілів, хоч москвофілів зімітують на “раз-два”. Це тепер наш ненадійний тил.
Але Україна стоїть на людях гідних, які до того крадійства безконечного стосунку не мають. На гідних людях – середніх, бідних і багатих, стоїть Україна, а не на істотах безчесних, озвірілих через гроші, які зрадять через хвилину. Гідні люди всі ці роки віддавали від свого, щоби розбудувати українську державу, крок за кроком, раз у раз, рівень за рівнем. Тому гідним людям нікому здаватися і нікуди тікати. Визначеність втішає, хіба ні?
Цю країну ми дістали на зкривавленій бруківці київських вулиць, а далі повсюди. Тому програти – несумісно з життям. Все це всім відомо давно, але й паразитам цим не скористатись. Не скористатись вогнем гідних людей, що палає стільки років удень і ніччю.
Перегляньте також:
