Вся Україна стоїть на гідних людях. Людях, які не "беруть", а допомагають одне одному. Ніхто не "святий", у всіх є свої "питання" - їх вирішують, друзі, однокласники, родичі, іноді - люди, які поділяють твої погляди. Але критерій "не бере" - є витончено важливим.
У свій час Україна виявилася ледь не найбагатшою для розграбунку частиною імперії, і досі такою лишається - нам золотий подарунок і наше жахливе прокляття. Скільки людей це усвідомлює? Дещиця. Скільки поміж них гідних людей? Дещиця. З тих, що це читають, скільки бачили, як після 91-го грабували військові заводи? Може, жменька, але десь теж дотягнемо до дещиці.
Гідні люди не будували палаців із палісадами посеред рідних міст чи їх обабіч. Кожна цеглина тих палаців - хабар. Ці красиві вілли розбудували люди негідні, тобто - негідники, які хоч єврофілів, хоч москвофілів зімітують на "раз-два". Це тепер наш ненадійний тил.
Але Україна стоїть на людях гідних, які до того крадійства безконечного стосунку не мають. На гідних людях - середніх, бідних і багатих, стоїть Україна, а не на істотах безчесних, озвірілих через гроші, які зрадять через хвилину. Гідні люди всі ці роки віддавали від свого, щоби розбудувати українську державу, крок за кроком, раз у раз, рівень за рівнем. Тому гідним людям нікому здаватися і нікуди тікати. Визначеність втішає, хіба ні?
Цю країну ми дістали на зкривавленій бруківці київських вулиць, а далі повсюди. Тому програти - несумісно з життям. Все це всім відомо давно, але й паразитам цим не скористатись. Не скористатись вогнем гідних людей, що палає стільки років удень і ніччю.