Кольори мого Великого Дня
02.05.2021 14:41 Джерело: CvNews
Автор : Володимир Стефанець
Автор : Володимир Стефанець
Справжні писанки вперше побачив у дитинстві, коли моя бабця відсилала їх своєму братові до Канади. Він подався туди у тридцяті минулого століття. Певно, що не від добра, але, як би сказала баба Ганна, ще «до москалів», коли з Крегульця можна було запросто доїхати на колії до Гданська, а звідти – на шіфі - до Америки.
Так Василь Шведак опинився в Канаді, де все життя тяжко робив у шахті, оженився з українкою, породив і виховав двох синів. Вони хоч йменувалися канадійською Біллом і Вільямом, але в листах з Канади, які бабця іноді читала (три кляси польської школи!) нам онукам вголос, все одно були Богданом і Василем. Таким вже непоступливим на батьківську пам’ять і крегулецькі імена був бабин брат.
А ще він дуже тішився, коли з України йому присилали щораз неймовірно писані обереги і символи незнищенності життя - писанки. Бо, думаю собі, там, у Канаді, за тисячі кілометрів від Крегульця, Василь Шведак мусів бути моцним і дужим. Для синів, для дружини. І, певно, саме ті писанки робили його таким – сильним. І щедрим та пам’ятливим про рідних сестер, яких він якось залишив у своїй молодості ще за Польщі в рідному селі, і яким на шахтарські канадійські доляри слав посилки вже в Україну при «москалях».
Тож так і було - вперше побачив живі писанки, коли баба Ганна відсилала їх своєму братові до Канади. Кожна та посилка (іще з різьбленими з дерева шкатулками, орлами і оленями, яких бабця пакувала чи не в тонну вати) була, як епопея. І, як належить такій справі, - починалася ще за тижні до самого надсилання. Учасники - багацько людей: і баба Ганна, і мама, і тато, і знайомі та незнайомі, в яких бабця випитувала, де можна знайти ще файніші писанки… І якось в ту епопею, що починалася з пошуку нових писанок для вуйка з Канади, потрапив навіть я - коли мама з татом взяли мене з собою в сусідського вуйка «Запорожець» в далеку дорогу (щось двісті кілометрів в один бік) до Косова на базар. За писанками!
Цю історію завжди згадую напередодні Великодня, коли всі ми, де б не були, стаємо трохи художниками і сотий раз, але завжди вічно по-новому, вимальовуємо великодні писанки. І пишучи у такі дні на символах життя свої світи, здобутки і мрії, раптом зауважуємо кольори і орнаменти, писані ще прадідами. Мабуть, тому, що вони живуть у нас. Я також маю вдома трохи тих писанок. Небагато. Не так писаних власноруч, як побачених з нагоди і випадково. Часто – на чернівецьких базарах, де великі художники з буковинських і гуцульських сіл виставляють їх не стільки на продаж, як для того, щоб поділитися з нами кольорами свого життя. Завжди питаю, звідки се їх диво і хто його писав. Тому мої писанки – майже поіменні.
Фото з мережі Інтернет
Але є серед них одна без автора, бо не знаю, де і ким писана. Хоча, мабуть, той, хто щиро її дарував, також може бути автором. Цю писанку якось привезла мені від українського Президента Ющенка дуже дорога людина. Я досі тримаю ту писанку в себе. І завжди, коли вдивляюся у неї, бачу й тут знайомі кольори і орнаменти свого дитинства, кольори моїх батьків, баби Ганни і, звісно ж, вуйка Василя з Канади. Такого непоступливого канадійського шахтаря з українського Крегульця, який допоміг мені колись побачити писанку – колір мого Великого Дня.
Джерело: CvNews
Чернівці матимуть залізничне сполучення з Варшавою 
