Мене навчили його тримати за вуха. Аби не кусав ти й не дряпав. Безіменний білий крілик, якого я страшне хотіла погладити, але він, холєра, виривався.
Я любила говорити з ним, поки він притаївся у сажикови і лиш кліпає, не тікає. Я йму книжку читала, сни свої всілякі казала, і навіть розказувала, чого тої неділі дістала кропивою по литках.
Кріль хрупає отаву, не перебиває. Він поки малий був – я йго носила у пазусі, і називала «зайчиком», а потому крілик виріс і став трохи не більший за мене – куда таке в пазуху брати.
– А моя мама так файно запікає кроля, – не знати і для чого сказав мені, малій, сусід.
– Кого?
– А ти думала, мнєсо на деревах росте? – сусід сміється. Я в плачі.
Певно, я не пригадаю другої такої днини з свого діточого життя, аби плакала днинськи. Бо .. а раптом мого крілика так само цисе чекає?
А він друг, хоть і дряпучий..
– Ходім, – днів через два дідик кличе до кролячих сажів. – Видиш, живий твій білий?
– А потому?
– А потому хто то годен знати. Всі ми живі до пори – до чісу.
– Я не хочу «до пори – до чісу»! Кого люб’ю – той треба би жив.
І далі плачі.
Дід Митро уважно дивиться на мене, заплакану, а тоді відкриває сажика. Випускає надвір білого, і той тікає десь садом. І я перестаю плакати.
– А чого людина вбиває тих, кого тре любити?
– Вбивати скорше вчимоси, любити – відтак. – Сказав якось задумано і я ту його фразу закімувала на роки.
Ми обертаємо голови, а наш кріль.. вернувся. Вуха з трави білі виказують, що побігав і вернувся. Дід бере його за вуха, а я гладю по дрижачому писочкові і білих боках.
– Не бійси, вуйку, ти не підеш на їду. Маєш тут «адвóката», – дід сміється. Кріль трипіцкається. Я йго цілую, він .. кусає що має сили.
Кождому своє..
