Окупанти утримують у фільтраційних таборах поблизу Маріуполя близько 20 тисяч українців. Про це написав у своєму телеграм-каналі радник мера міста, Петро Андрющенко.

– Депортація і фільтрація. По оновленим даним на сьогодні окупанти утримують в фільтраційних таборах по лінії Мангу-Нікольске-Ялта не менш 20 тисяч осіб, перешкоджаючі можливості евакуюватись через навмисне затягування та сповільнення поцедури фільтрації. Також не менше 5-7 тис. осіб знаходяться у фільтраційному таборі у с. Безимяноє на стадії підготовки до депортації, – повідомив Андрющенко.

Тим часом журналісти “Громадського” поспілкувалися із 17-річною Марією з Маріуполя, яка разом із родиною пройшла через фільтраційний табір на Донеччині.

24 лютого Марія разом із матір’ю та батьком намагалася евакуюватися з Маріуполя, однак всі шляхи з міста вже були заблоковані. Спочатку родина ховалася у ванній кімнаті свого будинку, а коли в нього влучив ворожий снаряд – перебралася до підвалу.

– Всередині було 20 людей, наших сусідів [...] У підвалі ми бачили різні жахи. В людей закінчувалися продукти, вони перетворювалися на звірів. Були готові вбити одне одного за ковток води. Їжу не було з чого готувати, воду добували з льоду і снігу. Люди наражалися на шалену небезпеку, коли виходили назовні — на них летіли осколки, шматки будівель, каміння, – розповіла Марії.

Згодом вибухи посилилися. Вулицями Маріуполя почали ходити російські солдати та шукати людей по підвалах. Тоді Марія почула від сусідів, що з міста можна виїхати в бік села Мелехіно, де стоїть блокпост “ДНР”:

– Тато мав старенькі, побиті уламками від будівель і скла, «Жигулі». Ми навіть не знали, чи заведеться автівка, але вона рушила [...] Нас зупинили на блокпості, спитали місце реєстрації. “Маріупольське? Вам праворуч”. Що за “праворуч”, ми не знали. Звідти нас направляли далі і далі. Так поступово сформувалася велика колона з автівок і навіть людей, які йшли пішки.

Так родина Марії доїхала до фільтраційного табору окупантів у селищі Мангуш:

– Табір — це не якесь поселення, це просто колони автомобілів. Перед нами в черзі було 500 машин, за нами — ще тисячі. Виходити з автівок, шукати їжу, воду, йти в туалет забороняли. Всюди ходили солдати зі зброєю, погрожували, перевіряли, дивилися, щоб усі були на місці.

На блокпосту табору росіяни обшукують особисті речі та автівки українців. Чоловіків роздягають і шукають у них “націоналістичні” татуювання. У приміщенні проводять жорсткі допити з побиттями. З розмов рашистів Марія почула, що деяких чоловіків відводять у ліс і розстрілюють.

– У мене зняли відбитки пальців, відсканували документи, перевіряли телефон. Ставили провокаційні запитання. Про владу, Україну, про мої власні позиції [...] 

Мене виштовхали звідти. До машини мене супроводжував їхній озброєний солдат. Він штовхав мене через те, що я нібито повільно йшла. Я впала, забила коліно, але розуміла: якщо зараз не підіймуся і не побіжу до автівки — то не повернуся назад. Я побігла щосили. 

Мама побачила мене саму. В неї почалася паніка: що з батьком? Він не пройшов? Його вже вбили? З нього знущаються? А я нічого не могла сказати. Сиділа і не знала, що буде далі. Втім, батько повернувся за 40 хвилин. Ми бачили, як його виштовхали. Він вийшов і впав.

Після побиття у батька Марії почалися проблеми із зором. У такому стані він довіз родину до Запорізької області.

– Ми побачили український прапор. Спершу перелякалися: невже провокація? [...] Нам кажуть: «Не бійтеся. Це – Україна». Ми почали плакати. Не могли повірити, що ми під захистом, що знайшли свою землю.

Із Запоріжжя волонтери допомогли родині Марії перебратися до Дніпра. Там батько дівчини пройшов медичне обстеження та дізнався, що повністю втратив зір на одне око.

– Щоб отримати якісну медичну допомогу, волонтери відправили нас до Львова. Тут батько ще раз пройшов обстеження. Нам сказали, що його лікування буде довгим, складним і дорогим, можливо, доведеться виїхати за кордон.

Нагадаємо, нещодавно британське видання The Guardian написало про маріупольця, який втік із міста, пропливши через Азовське море.