Іванна Стеф'юк
кураторка етнографічного проекту «Спадщина» Буковинського центру культури і мистецтва, кандидатка філологічних наук, письменниця
На підвісній кладці над небесною Рибницею предок грає у тилинку. Дрібонько, дивно так грає предок Николай. Там, на тому світі, так само Рибниця є. А верх неї – кладка підвісна, а на поручнях її – киптарі розпростерті.
Як пташки з веселковими крилами – киптарі проти чорної безвісті такі дивні. Такі нетутешні. Правдиві яворівські киптарі.
Там, у першому світі, Николай мав дев’ятеро дітей. Шість хлопців – кождий що орел – і дівчини три. І як сини прибули у силі, старшим з них справив киптарі, аби подобáли на ґаздів.
Хлопці ті киптарі носили гонорово ти й легко, а відтак.. а відтак Николаєвих хлопців порозносило світом. «Чєс такий», - казали і за тими, що в Сибірах опинилися, і за тими, що в криївці сиділи, і за тими, кого вóйна закликала..
Старий Николай був високої, гордої постави – ніхто і ніколи не видів цего яворівського птаха згорбленим. Твердим був старий Николай. А в думках, які були так подібні на затаєний афинник, банував за всіма – і тими, що на своїй землі, і тими, що на чужій – порозносив вітер світом дідових гонорових синів.
Одної ночі птахом надлетів один з менших, Петро. Він уже другий рік з лісовими хлопцями. Надлетів д’хаті так потихо, в шибу полегки закóвтав, і їв-що-їв – а зразу до «товариша». В одній з кімнат зимувало лóшє. Таке вже більшеньке, ласе до рук. Награвся з ним сам, ніби лошєк – Петрові і 20 ще нема. Лошє і парубок труться лобами і боряться, лямпа гасова присвічує їм, най граються, поки мож…
- Дєдю, як мене вб’ют, аби-сте дали цисе лошє за простибі, - зробився нараз Петро інакшим. Старшим.
Дєдеве серце зараз уже не афинник, а солений будз, яке надрубали і звідти чурит кров-дзер. Але не виказує Николай.
- Не говори мені дурної. Ади бери ліжник ти й лігай.
- Мене єк найдут – біда буде всім. Я переночую в одéнку, - сказав і лиш висунувся з хати.
Ніхто не знає, доки спав і що снив Петрусь в оденку. Але понесла його серед ночі тривога аж кінець царинки, аж на Бабіївське, в стару сторожку.. В ній ґазда ночує, коли пантрує вліті афинник, а тепер вона порожня. А відтак ще одна тривога і захриплі собачі голоси вúюдили і з халабуди, а відтак куля догнала на камінню, і аж тогди Петро лєг спати.
«Петро – значить «камінь», «Петро – значить «камінь», - чогось крутилося маревом вивчене в школі… Петро – значить «камінь»… Ка-мінь.. А-мінь…
***
Скілько є хат, а «стрибки» потрафили саме до Петрової старині.
- Слыш’, дед.. Дай покушать.
«Земню би ви сиру їли», - подумав собі, але поклав на стіл будз і студену кулешу.
- Слыш, дед… - він думав, «гості» зараз будуть правити горівки. Але.. ліпше би горівки. – Дед, мы это.. Там повыше пацана подстрелили, из ваших. Молодой, нигде видать и не был – забери и закопай.
Дідове серце вже не будз – воно вже змелене на бриндзу і посолене. Але Николай твердий, як камінь. Як той камінь, що приймив його Петра…
… Мили Петра у хаті Катерини Тинкалючки, сусідки… І вона, жінка, що не вміла доти заплакати, скупала парубка слізьми.
Дєдя сказав принести киптар старшого брата, так само Николая. Той Николай уже в Німеччині, а киптар лишився. Петра мусют поховати єк ґазду.
- На то я вам справив киптарі, аби ви мені на ґаздів виглядали… - гірко старому Николаєві, на світі гірко….
А поховали Петра вище стежки, в поконеччю його-таки родових земель. А відтак «освободітєлі» місцевим ґаздам кому спалили хати, кому пусткою зробили, Петро один лишився на оседку, «присів ґрунти», гірко так присів…
Петрова могила і вітер над Ігрецем… Фото з мережі Інтернет
Спочатку йому могилу пантрували ялиці – насіялися віночком і так росли, аж поки не порозсихалися. А відтак хтось добрий поклав хрест і обгородив…. На Ігреци граєси вітер.. Гірко так граєси, ніби награє в тилинку.
… Не вітер то. Коли на Ігреци біла днина – у засвітах, у другій Гуцулії – ніч чорніська. І поверх чорної ночі розправили крила киптарі. А старий Николай Феделюків награє на тилинку. Він кімує – і синів його-птахів, і дочок-зірниць, але він уже ніц не каже нікому. Грає собі в тилинку на кладці поверх Рибниці.. Чорна вода береси срібними баранами і тікає, а люди на то кажут «білі хмари»…