Зупиняти кров, зашивати рани, забирати з передової чи проводити різні хірургічні операції. Військові медичні працівники щодня надають допомогу та рятують життя пораненим на передовій. 

Лікар-анестезіолог,  51-річний чернівчанин Андрій Аносов у перший день повномасштабного вторгнення  вирішив, що має допомагати пораненим на фронті:

- Я досвідчений, я повинен був піти. Тут є молоді хлопці, але потрібно було когось з довідом. Я був в резерві першої черги. Раніше  служив в АТО, тому в разі мобілізації, військового стану я мав з’явитися. Спочатку мене не хотіли брати, бо я, виявляється, застарий, але взяли. 

Фото з мережі Інтернет

У медицині з дев'ятого класу 

В медичній сфері Андрій Аносов працює більше тридцяти років, двадцять сім з яких лікарем анестезіологом в Чернівецькій обласній лікарні:

- Ще в п’ятнадцять років я прийшов працювати санітаром, тому що для вступу в медичний університет потрібно було мати два роки стажу. За це тоді давали додаткові пів бала. Тому на пів ставки працював упродовж дев’ятого та десятого класу. 

Зараз медик надає допомогу пораненим бійцям на Донеччині. Це вже п’яте місце служби після ротації, адже потреба в лікарях зростає особливо в “гарячих” напрямках. Андрій Аносов служить у мобільному шпиталі поблизу передової.

Військовий шпиталь. Фото Андрія Аносова

- Ми приймаємо важкопоранених, якщо неможливо транспортувати ми його стабілізуємо, - каже Андрій. - Якщо треба, робимо необхідні хірургічні і анестезіологічні втручання.  Після стабілізації відправляємо реанімаційними бригадами далі. Оскільки ми спеціалізована допомога, де є хірург, анестезіолог, травматолог,  то частіше ми базуємося, наприклад в найближчій лікарні. Є пересувні засоби, якщо лікарень нема. Але зазвичай в маленьких містечках є лікарні, є операційна, є достатні умови щоб надати допомогу в цих об’ємах, які передбачає проміжний етап”. 

Згідно правил, медична спеціалізована допомога надається в “зеленій зоні”. Безпеку там називає умовною, адже неподалік постійно пролітають снаряди. Трапляються і смертельні випадки. 

- Я називаю її “велика пані” [смерть], яка завжди десь поблизу мене. Періодично заглядає під руки. Може відійти, а може і ні. Доводиться в майже польових умовах робити те, що в звичайних не робив би. Наприклад, у нас досить рідко транспортують хворих під ШВЛ, а тут це звичайна справа, яка досить давно не викликає ніякого здивування. Є спеціальне обладнання, спеціальна машина, потреба – взяли і повезли. Інколи не зовсім простими шляхами. 

Фото з мережі Інтернет

Про кількість поранених лікар не говорить. Каже, що роботи зараз вистачає: 

- Хлопців шкода. Хворих в лікарні також шкода, але зазвичай хвороба має свій цикл розвитку. Вона не починається зненацька, має якісь певні особливості, закономірності. А поранення – це здорова жива людина, яка має плани, яка має безліч бажань, в один момент стає немічною, хворою, ще й померти може. Це зовсім інші відчуття. Але з іншого боку, поранених легше лікувати. На фоні стресу, на фоні бойової активності, вони краще відповідають на лікування. Все, що ми застосовуємо, має більш швидку відповідь ніж у звичайної хвороби. Окрім допомоги пораненим лікарні поблизу зони бойових дій продовжують працювати і для мирного населення. Навіть ще є цивільні, які залишились. Здебільшого виїхали, але ще є. Тому в лікарні цивільна частина теж працює. Кілька днів тому пологи були. Тут війна, тут народжують, тут військові, тут діти. Люди живуть, люди не всі виїхали. Життя триває навіть в таких умовах.

“Держава за яку ми боремося має відповідати тій ціні, яку платять зараз за її збереження”

- Часто буває на війні, коли сильно “накривають” – всі ховаються, а коли стає легше –  всі виходять і тоді міна прилітає, - каже фельдшер батальйону Василь Тимків. - Я не буду вам говорити, які бувають поранення, але скажу лише, що найстрашніше те, коли нас “накриває” і я розумію, що зараз мене можуть викликати та сказати, що є поранені. Тоді треба сідати і в цих умовах за ними їхати. 

Фото з мережі Інтернет

36-річний Василь Тимків перший досвід військового медика здобув у 2015 році. Тоді надавав допомогу пораненим на Сході, служив в Лисичанську.  Каже, до служби на передовій вже звик. Бачити поранення та надавати допомогу стало буденним. На початку війни переживань було значно більше. Зараз чоловік зізнається, що найстрашніше виїжджати до поранених під час обстрілів: 

- Моя робота на передовій, де безпосередньо йдуть бої.  Я надавав першу медичну допомогу і забезпечував евакуацію військових з поля бою в медичний заклад. Відбулась ротація і зараз нас відвели від передової. Тому поранень нема. Коли були, то особисто я вивіз трьох важкопоранених. Це лише з однієї роти.

До служби Василь Тимків працював сімейним лікарем, був завідуючим сільської амбулаторії. Планував відкрити свою приватну медичну практику. Зараз проходить службу фельдшером в окремому стрілецькому батальйоні на Харківщині. Василь розповідає, що тактична медицина доволі специфічна річ, тому потреба в таких спеціалістах завжди є. 

- Військовий медик доволі дефіцитна річ, особливо з досвідом. Досвіду військового не було. Кафедра військової медицини не дала розуміння, що робити з пораненими на полі бою. Цього я вже навчався на полігоні. За день до повномасштабного вторгнення я захворів на коронавірус, 10 днів був на ізоляції і всі ці дні чекав, щоб піти у військкомат. Тому коли почалося вторгнення бути осторонь я не міг. 

Не виконав обіцянку, яку дав синові 

У мирній Україні планує розвивати сімейну медицину та займатись громадською діяльністю. А ще каже, більше ніколи не хоче пропускати День народження свого сина: 

Фото з мережі Інтернет

- Коли я перший раз мобілізувався, моєму сину не було й року. Коли я прийшов з війни йому було вже два. Тоді йому пообіцяв, що більше ніколи не пропущу його День народження. Цього року цю обіцянку знову не виконав. Внутрішньо я налаштований на тривале перебування на фронті. Не потрібно себе накручувати мріями, що це все швидко закінчиться. Це дуже заважає службі. Я розумію ціну життя мирних і наше існування в державі не може бути за тими правилами, які ще існують – пострадянські, не зовсім чесні і справедливі. Держава, за яку ми боремося, має відповідати тій ціні, яку платять зараз за її збереження.

Гайфер Євгенія

Матеріал створено в межах проєкту «Медіаграмотність у регіонах України».