Мількова сорочка (образок на реальній родинній історії)
21.11.2022 00:15 Джерело: CvNews
Автор : Іванна Стеф'юк
Автор : Іванна Стеф'юк
Він умів перед самим носом у смерті розвернутися і піти в другий бік. Він – Омелян Грабець, повстанець, керівник групи військ УПА «Південь». Побратими знали його як «Вовк», «Батько». Жінка Галя – що то її Мілько знала. А два його сини – Любомир і Нестор – пригадують його найменше.
- А який наш тато? – як запитають хлопці, то мама Галя усміхнеться дуже тепло. Майже так, як Мілько її усміхатися вмів.
- Добрим ваш тато був.. дуже аж добрим..
- Як то?
- Параліжовував наміри чужі добротою тою.
- Як то?
- А так…
Поки більше не розкаже ніц – часи непевні.. А відтак розкаже. Розкаже, як одного разу їхньому татові-повстанцеві німці запропонували працювати на них. Мав відмовити. Але лиш хапнув повітря – як йому під столом дуже своя людина на ногу стала – і він зрозумів. І став комендантом поліції в Рівному.
- Там, де тебе кличуть, так само наших треба, - спокійно направляла совість і Омелян перестав перечити.
Він вже не «Вовк», Емілем називають німці. І дивляться на нього вовком, бо за його керівництва комендатура стає «підозріло велика», і нових людей приводить кожного разу Еміль. А в місті були табори радянських військовополонених. Вони мали, за задумкою, будувати сховок для Гітлера. А відтак їх мали.. те, що і всіх. І одної ночі табір розбігається без єдиного пострілу. Хтось підняв хлопців-поліцаїв і вони повипускали в’язнів.. Хтось.. А через якийсь час ті в’язні записуються в УПА – українці, татари навіть і узбеки…
Ти не покеруєш вовком. Природа розпорядилася так, що вовка не видресируєш, не підкупиш і не залякаєш. Він буде спокійно дивитися тобі в очі і робити своє. Вовк так і зробив…. Той Вовк, якого лісові хлопці звали «Батьком»…
- Еміль.. Я знаю, це твоїх рук справа, - німецький майор твердо і виклично випробовує Омеляна поглядом. Але насправді він приїхав всього лише попередити..
А між тих поглядів уривається звук мотоцикла. На подвір’я заїхали есесівці. І поки вони піднімалися на другий поверх (а саме там був Омелян), той стрепенувся – і у вікно. Отак з другого поверху.
.. Тікати. Тікати, Вовче. І передати зв’язковим попередження жінці.
- Тікай, Галько.. Бо ґештапо вивішає всіх. Тікай…
І Галя хапає двоє синів на руки – і до брата в Березови, на Прикарпаття. Тікай, Галько, тікай… але чим? Просить сусіда, Василя Гаха, аби конями відвіз. А платити нема грошей.
- На, Василю, Мількову сорочку.. Як мені живий си лишит, я йму ші не одну вішию..
І лиш закурилися за возом ти й за родиною дорожні порохи…
Мілько найшов Галю в Березовах. По лицях його хлопчурів, Нестора і Любомира, зайчики сонячні бігали. Днина виглядала на привітну, але від того сонця чось дуже плакати хотілося. Галя і Мілько усміхнені такі, роблять одне перед одним добру міну, за руки тримаються. Але розуміють все. Все розуміють – та що будуть казати….
Був такий момент, коли обнялися всі четверо посеред низької хати і просто собі мовчали.
- Мільку, а я твою сорочку віддала. Треба вшити другу.
- Вшиєш…
Сорочка та, знаєте, шита так жовтим і зеленим. Вона пригадує Мількову статуру і пригадує, як билося його серце – полотно увібрало ті удари так, що може й заговорити..
Ото була остання зустріч.
- А яким був наш тато? – спитаються хлопці через роки і Галина тепло дуже усміхнеться…
…. Мине сімдесят років і Омелянового сина, Любомира, дивний дуже дзвінок наздожене. Подзвонив внук Василя Гаха – того самого, що поміг їм виїхати і врятуватися. Котрому віддали як плату Мількову сорочку.. Внук Василя повертає синові Омеляна... то саме вишиття. Носив ту сорочку його дід, тато носив, а коли сорочці скінчився вік – відпороли вишиття і надумали віддати тим, кому вона ся належить..
Сорочка тулиться до дерев’яних шальованих стін – вона в кімнаті слугує татовим найправдивішим портретом. Хоч портрет на стіні так само є – намалював колись Омеляна його зв’язковий у цій-таки сорочці…
Я заходжу в цю кімнату дуже погідної днини. У зеленій траві перед хатою тамує подих встояна айва – і це так штимує до того, що вишито на Мільковій сорочці…
- А яким був ваш тато? – питаюся в Любомира Грабця, який сердечно усміхається і думає собі щось. А він наче згадує – бо усмішка його промінна дуже.
- О, мій тато був дуже добрим..
Я поглипаю на стіну і на вишиття. Сорочка з портрета підтверджує: Мілько був саме таким. А вона знає. Вона чула його душу на дотик…
На фото – портрет Омеляна ГРАБЦЯ, намальований зв’язковим
Джерело: CvNews
Сьогодні Буковина прощається з Героєм 
