Крокуємо довгими тихими темними холодними коридорами, відлуння чути далеко. Дитяча реанімація, досі має крихітних пацієнтів. Діти народжуються і тепер, від дітей і тепер відмовляються.
Напівтемрява, від генератора працює настільна лампа й Кювези, на столі журнали і карточки, таємниче блакитне світло на обличчі чергового лікаря. Тихо робить огляд малечі, тихо потім говорить. Боротьба за апарати життєзабезпечення і тепло, чайник нагріти проблема. Основний генератор згорів, поставили швидко новий, але менший.
Вчора хлопчика тринадцяти років оперували із ліхтарями – ампутація руки, приліт на Степанівку. Бачили його щойно внизу із сестрою – такі гарні діти!
Довго говоримо, прощаємось, він раптом говорить:
– У нас іще є трохи старші, яких з дитбудинків прислали на лікування. Ми нікого не виписали – робили діагнози під заборону транспортування, аби не забрали в рф. На зборах рішили розібрати додому, якщо росіяни наполягатимуть. Колаборантка рахувала їх двічі на день, звітувала – наполягали на вивозі, але потім було не до нас. Вивезли дитбудинки, а наші лишилися.
