кураторка етнографічного проекту «Спадщина» Буковинського центру культури і мистецтва, кандидатка філологічних наук, письменниця

Всі блоги

Вода (образок на реальній родинній історії)

29.01.2023 01:25 Джерело: CvNews
Автор : Іванна Стеф'юк

Дністер. Фото Іванни Стеф'юк

популярне

Туман… Так міниться – то показує Гані кавалок ріки, то ні.. Задурює йти далі і далі, спускатися нижче.. Бабка помалу ступає кам’яними східцями, йде в «свою печерю’». Так казала на це місце в дитинстві. Сьогодні діти привезли Ганю на Бакоту, і вона промацує поручні і помалу йде.

Коли ти в тумані – здається, ніби в цілому світі сам-один. У цій скелі, в монастирі, кажуть сила така є, яку чуєш.. Дивиться бабка синіми очима на скелю:

- Пригадуєш мене? Певно, що ні… я тут ще не була бабою..

Тут таке місце, де вода не шумить, але можна вчути, як вона дихає. Ганя не дуже звикла отак стати і слухати – відвикла точніше. За роки відвикла.

Пригадує, як малими пасли вівці аж понад саму скелю, а тут квітів таких – оману, та рум’янку, та шавлії.. Пригадує, як качалася у тому запашному різнотрав’ї, як збігала серпантином стежки аж до ріки.. Пригадує, як воду коромислом носила.. І дерев’яні цебра, здавалося, зачерли трохи хмар – а то просто туман стояв такий густий.

.. Пригадує, як дівочила. Танці пригадує.. Така стояла Ганя в одну косу заплетена, і на тих танцях Валерка її уподобав. Ходив та й ходив, аж тікала від нього, а далі собі стала так та й роздумала.. Вийшла до води, дивиться – а та лиш вперед пливе.. Час – він так само лиш у один бік знає хвилі направити. Вода – вона лиш вперед знає піти. Ні на місці жива вода не стоїть, ні назад не вертається.. А може життя – це і є плисти за течією? Напрям якої вибрала не ти, але так має бути..

Пригадує довгий такий вельон, ільце у хлібі, вінок з лою. Музики комарівські грали в Гані на весілю..

- Добрий він був дуже чоловік. Як та ріка. Скрізь його роботу видко.. Такий він, що все хотів, аби було мені легше..

- А ви любили його?

- Та ж тікала, не чуєш.. І ти думаєш помогло? Ходив всерівно. А любила.. я певно за ціле житє не мала часу сісти і то подумати. Робота ти й робота..

.. Вода в ріці так само не має коли стати і подумати. Вона пливе. Уже прокладеними до неї руслами. І дає життя.. Як легко і важко воді…

- А нам все казали, шо буде переселенє. Електростанцію цю як робили, то села затоплювали. Бабка моя ще за то чула, що топити мали.. В нас була нова хата в Бакоті, я вже віддана була, 30 год минуло мені. Наша хата була трета від Дністра.. Сарай, погріб здоровенний, рінчак з гусьми… І вівці. Я поки мала була – то пасла їх там аж на самому вершку, і звідти на воду дивилася так згори… А потому нас всіх переселяти стати. До нас прийшли на Ардан, чоловік і жінка. Мама ще їх, помню, приймали – столи накрили.. Описали нам майно і казали дерева порахувати. Тоді тим, хто переселявся, задешево дуже цеглу і все решта продавали.. Ти й так ми за 5 год нову хату в Гораївці поклали, та й одні з перших у саму зиму з Бакоти вийшли, забралиса..

- А не шкода було?

- Шкода, а шо ж..Я ту мамину хату пригадаю кожну стіну, кожне дерево де яке було.. Але шо будеш робила – як воно вже справилося.

... Уявила себе посеред розбурханої впертої ріки, яка вже вибрала напрям. Або ти пливеш за її течією, або вона тебе підімне…

.. Як люди жили, поки не вибралися нагору? Як на воді. Все пливе під ногами. Ти встаєш серед ночі – і чуєш, як сусід рубає сад, бо заставили. Той сад, який плекав 50 років.. Ти йдеш на роботу, і видиш бригади засуджених, які викопують на цвинтарі тіла і кістки, складають в ящики, підписують, і ці «посилки» відправляють у до Ушиці. Інакше цвинтар буде так само під водою.. Ти чуєш п’яний, несамовитий крик діда, який мусить завтра валити свою хату – в неділю, бо в будній день колгосп зарахує як прогул..

Мусиш стирати своє життя у вільний від роботи час…

- А ми вибралися одні з перших, зайшли в нову хату на зиму. Ми того всего не чули, що було.

… Я спускаюся писаним серпантином урвища у тумані. Ці скелі стоять так, ніби подих затамували – а внизу, розлогий і на перший погляд спокійний, парує Дністер. Я спускаюся як Ганя – до печерІ.

.. Що відчувала Ганя, спускаючись стежками дитинства до рідної ріки? Коли усе колишнє життя стерте і сховане під водою? Що відчував Дністер, який увібрав історії і характери, вистояв їх стільки років і позатирав до прозорої гладі?

- Ганю, а чи маєте фотографії того вінка з лою, та й яка ви були молода?

- Молода.. Та була, була я й молода. Але аби стати до фотографії.. Не до того було, я знаю..

- А тепер би дивилися на ті знимки та й нагадували себе молоду.

- А ти думаєш, дитино, таке хтос годен забути? Я можу забути шо рано було, але ті роки.. Ті роки я можу нагадати все до капки. Так, ніби отепер там стою в тій хаті під лісом, третій від Дністра.. Ти й зара Валєрка прийде ти й ме казати, шо я йму дуже файна.. Я тогди думала, шо він все так буде казати. А житє збігло, єк вода в Дністрі, нема вже в мене тої такої коси, ти й Валєрки нема..

Ганя дивиться на рідну ріку. Туман – але в ньому жінці все виразно видно.. І ті цебра на коромислі, і ті овечки понад берег, і той вінок з лою, і то «Ганю, ти файна»… А кругом бабки – туман. Білий, як пелінка. Заповив бабчину душу в тиху радість – і вона дивиться на воду. І може вперше нікуди не квапиться…