Очі до очей: хто ти? Ким мені будеш? Очі очам багато розповідають, тільки бесіді тій – секунда. Бо такі погляди надовго не зупиняються. Раїхта мастила піч, коли Мілько двері розтворив і став по хаті шукати… Шукати зброю.

Неня Раїхтина, кажуть, тримає в коморі цілий арсенал повстанський. А Раїхта, кажуть, рани їм лікує. То він і прийшов шукати. І на якийсь момент очі його та й її си здибали і перепитали: «Ким мені будеш?»

Перешпортав усе – а не знайшов. Ні в хаті, ні в стодолі, ні в коморі бічній.. Вернувся до хати ще раз, а на стіні образ Николая в позлітках. Образ був таким, що містився в долоні. І в темній присмерковій кімнаті він один мерехтів.
- Попи вам голови задурили, і ви не питаєте правди, - відкрив наопашки двері і фурнув образом у кукурудзи…
І сам щез, лиш завіялося.
До самого ранку неня Раїхтина шукала Николая в курудзах.. А святий нагнівався, певно, на гостя недавнього, і більше не показувався. Цілу ніч, плачучи шукала, а образ так і не знайшла. Розтривожений вітром кавуш шурхотів і трохи сріблився. Ніч задихана – як неня Ярина. Вона обняла сухе кукурудзяне стебло і лицем притулилася – не годна більше шукати..

…. Бог, кажуть, любить дивних. Дива різні їм показує.. Певно того, що серця в таких – сиві, аж прозорі, і таким серцям всєчіну видко…

З певного віку Раїхті сняться сни такі – з хмар ніби. Одної косовиці приснився їй голос, який казав: «Тобі Бог приготував дві внучки». І так було… Вона ще не прокинулася, бабка Раїхта, а вже знала – хто і де народився. Цеї ночі вона спала таким самим сном, і знов він її водив.. Бабці Раїхті цей раз вже не внучки снилися. А щось таке, від чого душу треба довго відмивати вітром – аби не пекло. І бабка Раїхта справляється у свій ліс…

Ось вона іде. Босі ноги до першої трави, хустка туго вив’язана, а в очах душа ціла іде. Душа, яка ціле життя плаче і ще більше мовчить.
«Нині умре, нині хтось умре», - повторювала та душа і Раїхта йде в ліс. Збирає бриндушів та й говорить собі з деревами, а відтак вертається у свою чепурну хату, в якій, коли би не зайти – купа роботи..

Он на припічку її чекають сині глечики. Лісовий спокій Раїхті дає сили видоїти корову і розприділити молоко тими глеками – це до пиття, а це на сир, а це сусідці віднести.. а з цего сметану збере, діти мали би скоро приїхати, а з цего.. а з цего сама похапцем вип’є, перев’яже хустку тугіше і піде до роботи.

«Ти знаєш таке – сісти і спокійно їсти?» - неня Ярина колись питала, а Раїхта і правда не вміє. Цілий день буде гарувати, як Божий волик, а на полудне вип’є зо три ковтки холодного кисляку, похапцем, пообтирається, і до роботи… І цілий день її в хаті нема.

Посудина Раїхтиної душі непроста. Знають всі її різною. Село знає, що вона – жінка бригадира, сім’я у них робітна, приклад багатьом. Неня її знає, що Раїхта – пташка-страдниця, яка бита від свого Мілька так, що в хату зайвий раз показатися боїться – а нікому не розкаже.. Обнімає лиш піч, та й свої голубі глечики, та й душить ті сльози в собі, та й ходить боса в ліс.. Та й згадує в сотий, в тисячний раз ту бесіду поглядів, коли вона піч мастила, а він прийшов її нені з хати викидати образи… «Хто мені будеш? Хто мені будеш»…

Етно. Фото Руслан Трач

Внучка Раїхтина так само виділа потаємну частину тої посудини душі… Коли тікає Раїхта від свого Мілька зі стодоли в хату, а їй понад голову ґралі лиш свиснули… Розказувала хіба то Раїхта комусь? Розказувала, деревам у лісі та й горщикам у синій поливі…

Раїхті доказують, що він другу має, і та друга ворожка. Вірить і не вірить, але в хату самі лізуть живі жаби. Ніби їх накликав хтось. Казала бабка сусідка брати ту жабу і в вогонь кидати, аби чари понищити. А Раїхті шкода – в жаби так само є серце, жабі заболить… Раїхта бере тих жабів ледве не повні рукави і відносить до джерела – «Іди відки прийшла». Чи запитає у Мілька яка вона, та друга? Запитає, самими очима, і буде збита як голубінка. Але звуку не подасть – вона жінка бригадира, у них – зразкова сім’я…

… «Нині хтось умре», - душа твердила своє, а Раїхта збирала потолочені бриндушки – може в воді трохи віджиють…
..Усміхнена Раїхта стоїть біля своїх горщиків.. Нині Благовіщення, діти приїдуть.. Нині її день народження, і цій днині так пасують принесені з лісу бриндуші. Навіть того пасують, що Раїхта і є та бриндуша – її топчуть, а вона мовчки цвіте…
- Ти, ти…. Нависає коршуном в спорожнілій хаті Мілько. Б’є один за одним горшки Раїхтині, шарпає за пазуху, впивається очима – забив би таку вперту в своєму терпінні Раїхту. Вічно сплакану, вічно затяту… Вбив би на холєру! І ..вбив.
Він у ті такі хвилини виходив, певно, за межі тіла. Як рана стара, перед тим як злізти, свербить несамовито, і ти хочеш (аби най роздертися) – а потамувати то свербіння, отака була його лють. Аби хоч роздерти – але заспокоїтися. Потамуватися… Та його лють підступала так, як дим надходить – раптом і їдко… І так само вивітрювалася, і всідалася, і лишала його самого. Обшарпаного і розчуханого тою люттю, розчуханого в кров…

Мілько виходить світ за очі з тісної хати, де між синіх черепків у паводку молока – його степенна Раїхта. І були в його голові два голоси. Один виюдив з хати і сказав лишити її так вмирати, скопану, а другий голос…посадив на ровер, та й сказав їхати в місто, та й дзвонити доньці: «Їдь до нені.. Але вже їдь, бо не застанеш..».

І шмалить весняний вітер. Той такий прикрий, що знімає з голови кашкети, розхристує старі сорочки і душі під ними. Мілько сперся на ровер на роздоріжжю і курить. А два голоси в його голові ще досварюються…
А відтак був дощ. А відтак – нова днина. А відтак – похорон. На вікні у слоїку порозправлялися бриндушки – ті самі, з лісу. Раїхта як несла їх, душею чула: хтось має вмерти… Вона в людях могла помилятися, а от хто коли народиться і хто коли помре – оце ні…