Тобто люди, перебуваючи на межі життя і майбутньої смерті, усвідомлюючи її невідворотність, обережно питають у найближчих, чи ті турбуватимуться про молитву, офіру та інші важливі складники поминального чину.

 

Поминальна обрядовість (про яку місцевість України ми би не говорили) – тема особлива і гранично делікатна. Те, що в одних є невід’ємним складником (наприклад, поминальні трапези та місце їхнього проведення), в інших може викликати як мінімум здивування. Те саме можемо сказати й про поминальні дари – десь це вияв глибокої останньої шани людині, що відходить, а хтось же скаже: душі потрібна лише молитва, а все інше – зайве.

 

Буковина в цьому плані не виняток – тут поминальні приписи суттєво різняться залежно від населеного пункту, а порівняння різних обрядових варіантів дає змогу отримати семантичну палітру, складену упродовж багатьох століть і тисячоліть.

 

Враховуючи поліетнічність краю, цікавим для зіставлення є український, румунський, молдавський, польський та єврейський традиційні приписи – дуже часто вони перегукуються, проте кожен має власну обрядову канву.

 

У рамках цього невеликого нарису хочеться висвітлити деякі з приписів румунської поминальної обрядовості – йдеться про культуру національних спільнот на території Чернівецької області. Джерелом послугували наші експедиції в села Горбова, Остриця, Коровія, Сучевени, Просіка та інші. І маємо на меті зіставити з українськими обрядовими нормами – села Клішківці, Подвірне.

 

До прикладу, в селі Горбова, що у Острицькій громаді, у момент смерті людини всі пороги в її домі застелюють спеціальними обрядовими рушниками - це певний «місток на той світ». Пороги-зупинки є і від дому покійного до церкви. На кожній такій зупинці, стації, читається Євангеліє. Місцева жителька і староста села Соріна Паламарю, котра понад усе цікавиться саме традиціями рідного їй населеного пункту, розповідає: «У нас дуже багато дають в дар, за поману – деревце, речі різні, покривала, це справа честі для родини дати щедрі дари «перед душі» покійного. Але головне (те, без чого не може бути наша традиція – це 24 рушнички. Це «переступ порогу, кордону» - румунською «trecerea vamilor». В нас «вама» - це кордон, і в політичному розумінні, і в різному. А в цьому звичаї це – кордон , який долає душа по дорозі на небо. І тому обов’язково вама має бути застелена рушником, аби душа подолала кордон з землі на небо».

 

 

Село Остриця цієї ж громади має певну специфіку «проходження кордону» в поминальному обряді. Про це нам розповів Флоря Дубець, котрий добре обізнаний з приписами традиції і послідовністю виконання обрядових дій: «Це зупинки процесії по дорозі до церкви: біля хати покійного, у дворі, біля воріт, на перехресті, на мосту, і по дорозі до церкви ще 4 рази. І на кожній вамі роздається помана, обов’язково мають бути пошановані такі люди: 6 чоловік – труну несли, 2 – кришку, двоє – хрести,ще один – хрест з хати, ще один – підсвічник, потім чотири хоругви (можна 2, 4, 6, хто скільки хоче, але переважно 4), далі два ангелочки (це такі фігурки). І їм всім дають поману. У в нас процесія (ті, що носять) – це лиш чоловіки. У поману на вамі дають колач, свічку обов’язково, мандарину чи яблуко, воду, а далі хто що ставить. І дають в дар ще носові хустинки. І ще на цих вамах (усіх разом) має роздатися 24 кружки. Там у чашці дрібні гроші, трохи цукерок. І маленький носовичок. Дають кому хочуть цей дар – сусідам, близьким, лиш не хатній родині. І при цьому кажуть: «На тобі, допустим, трету ваму". Чи п'яту ваму. А ви маєте сказати: «Спаси Господи».

 

Саме слово «поріг» дуже глибоко закорінене в поминальній обрядовості українців, одним зі свідчень є сталий вислів «за порогом Вічності», що означає смерть. Традицію вистеляння символічних порогів по дорозі до цвинтаря знають чимало населених пунктів Буковини. Десь припис каже просто зупинитися, десь – передбачає поступове символічне обдаровування.

 

У народній культурі українців поминальні дари є офірою для душі покійного. Обов'язкові компоненти такого дару символічні – свічка, вода, хліб, полотно. І в кожному населеному пункті уже своє уявлення про форму вияву цього дару – хліб у вигляді подаванника (окремої хлібини, невеликого калача), деревця хлібного (з паусом чи без), чи у вигляді перепічки-струцня; свічка звичайна одинарна, чи три свічці на хлібному деревці, чи спіральна конструкція «тояґ». Дуже часто використовують паралельно кілька видів. Згадки про поминальні дари Х століття на теренах сучасної України знаходимо у праці арабського письменника і мандрівника Ібн Фадлана, який змалював похоронні звичаї русичів 921 та 922 року (цитуємо за працею Р.Ф.Кайндля та О.Манастирського «Русини на Буковині»): «..покійнику дають васильок, міцний напій та їжу. Ріжуть півня та курку і кидають на човен, в якому спалюють покійника».

У цій же праці зафіксований рідкісний звичай Буковинської Гуцульщини – давати поману не лиш за душу покійного, а й за свою власну: «На поминках люди, що зібралися, моляться за душу покійного, а потім їдять пшеницю, зварену особливим способом, і, нарешті, гостям роздають маленькі горщики, наповнені водою, на яких зверху лежать маленький калач та воскова свічка. Передаючи горщик, завжди називають ім’я померлого, за чию душу робиться цей подарунок. Нерідко господар не забуває дати горщик і за власну душу. В такому випадку це відбувається на самому початку і супроводжується словами: «Наперед і за мою душу».

 

Широко відомими в межах української традиційної культури (і не тільки української) є поминальні дні – на Різдво Христове, на Великдень, в Дідову суботу тощо. В окремих населених пунктах збереглася давня традиція поминальної трапези на могилах (у селі Остриця – у Великодній понеділок, в Клішківцях – на поминальні неділі).

Про поминальну трапезу на цвинтарі у селі Клішцівці на Хотинщині розповіла нам краєзнавиця Анжела Бота, котра описала власний спогад 70-80-х років у цьому населеному пункті: «Зі свяченою водою йшли на цвинтар пом'янути померлих, покропивши святою водою гробки рідних. Це така традиція – на Великдень несуть трохи пасочки «душкам», чи писанку, а на Водохреща – водички свяченої. У Клішківцях на поминальні неділі всі йдуть на цвинтар з поманою і на цвинтарі накривають столи з 12 страв».

 

Дослідниця традицій Олена Ясінська з особливою теплотою розповідає про традиції села Подвірне (колись Новоселицький, зараз Дністровський район): «У нас, наскільки я помітила, кожна помана віддається інакше. Все залежить від того, що це за день. Наприклад, на Святвечір поману віддають з ложкою – це коли несуть до матки з батьком вечерю. Несеться калач, в’язка з солодощами, і до неї дається тарілка з пшеницею і ложкою. На поминальну неділю трохи інакше – калач, в’язка солодощів, яйце-крашанку. Це перша неділя після Паски, проводи. Ця помана кладеться на гроби і до неї ще дається щось, в що можна налити воду. Це або кружка, або відра, і віддається обов’язково з водою. За одну неділю можуть і 15 поман роздати, це залежно наскільки велика родина. Третій вид, за моїми спостереженнями – це власне помана за померлого в момент похорону, в 9, 40 днів і річницю, сім років. Несеться мисочка до церкви , причому несеться заздалегідь. Це глибока мисочка, в ній три калачі, солодощі, пляшка води, пляшка олію, пляшка вина, під мисочку ставиться рушник, і несеться пшениця в посудині з ложками, аби почастувати тих, хто в церкві на службі. І так само у нас є ці поминальні «пороги» - в сам момент похорону на воротях перше що дається, це калач. На перехрестях теж дається. Це дар перед душі, аби душа подолала свій шлях на небо. І якщо в інших селах є поняття поминального деревця (десь живе, десь з калачиків на прутиках, то в нас це гілка сливи. Ця гілка прикрашається аналогічно до деревця, окрім того додатково перев’язується рушником. Такий звичай донині живий у селі Подвірне».

Обрядова поминальна шана на теренах Чернівецької області – пишна і складна своєю багатокомпонентністю. Поминальні деревця з дарами, використання носовичків, спеціальних рушників, обрядового полотна чи килимів з офірною метою, прихід зі свічкою і офіра особливою спіральною свічкою тояґ, поминальні трапези (в домі покійного, в церковних трапезних чи на кладовищах), запалення ритуальних вогнів і їх вартування – все це різні шляхи до усвідомлення сумного і глибокого феномену – земне і потойбічне життя людської душі…