«Це малий зробив». Передвеликодній спомин Миколи Шкрібляка
13.04.2023 01:26 Джерело: CvNews
Автор : Іванна Стеф'юк
Автор : Іванна Стеф'юк
Пора напередодні Великодня – це ретельні приготування. А ще – це спомини. Мабуть, багато хто при слові «домашня паска» пригадає свою бабусю – як вона у ретельно прибраній оселі розтоплювала піч, місила тісто і з того мало вийти запашне сонце Великодня – рум’яна паска.
Хтось звик до «рогатої паски», хтось пригадає білоголову бабку, хтось можливо й пригадає, як виглядає класична християнська паска дора, а хтось зауважить: «У нас паска – сирна, і це така традиція». Тому спогади про великодню паску – це від самого початку розмаїта тема.
А чи завжди в домі паски пече саме бабуся чи мама? В цьому ключі хотілося би поділитися споминами людини, чиї знання про хліб (а знання ці далеко не обмежуються автентичною рецептурою) мають дуже цікаву родову історію… Знаний дослідник української культури, колекціонер старожитностей, мистецтвознавець Микола Шкрібляк виріс у шляхетній гуцульській родині, де міра виконання тої чи іншої роботи завжди мала бути еталонна, взірцева – горяни це називають «до цоту». Якщо різьба – то так, аби узір умів говорити, якщо народна ветеринарія – то така делікатна, що й найбуйніша тварина довіряла своє життя, якщо випікання хліба (обрядового чи щоденного) – то так, аби той хліб «багнувся кожному», щоби кожен хотів такої паски чи калача.
«Мій дід Николай у селі називався Феделюків. Я не бачив його ніколи, бо відійшов дід Николай 1958 перед Покровою, а я народився практично за рік, і так Бог дав, що я так само – Николай. Так ось мій дід оженився у 18 з половиною років, його обраниці, бабці Катерині, ледве минуло 14. То були інакші часи й інакші уявлення про вік. На той момент бабка Катерина дуже добре знала вишивати і ткати, а наприклад колачі спекти – вміла, але не так, як того хотів дід. І от вони, молоді ґазди, мають іти на весілля. А в нас прийнято, що мають гонорові ґазди прийти з колачами. Ну та й бабка спекла, та й каже до свого чоловіка:
- Николайку, були би файні колачі?
- Та файні, Катерино, файні.. Але внесіт муки, та загрійте на печі, і я спечу..
З того часу моя бабка Катерина більше до колачів не бралася і до пасок – то була дідова «парафія». Він сам пік здобу, колачі, паски пік сам, на полонині ніхто краще від нього з сиром і бринзою не вмів дати лад, дід в усьому звик бути кращий. І що то є кров… Мої вуйки, а його сини. Одного з них, Николая так само, життя закинуло в Гамбург. Минає багато років, вже він слова деякі позабував наші, а (далі цитата тітки) «хліб як пече – то на цілий Гамбург пахне і всі знають, що в хату тоді нікому йти не можна, має бути тиша».. Другий мій вуйко, Іван Шкрібляк, був в УПА. Мав позивні «Мартин» і «Дунай». То своїм побратимам у селі Зелена (Надвірнянщина) запам’ятався знаєте чим? Він паску пік ..на примусі. Для повстанців Великдень – це головне свято, і він облаштував там, у криївці, імпровізовану піч, аби мати справжню паску. Гуцул є гуцул…».
Генетичні знання про хліб і поведінку з ним передалися від Николая Феделюкового і його доньці Маріці. Це – мама Миколи Шкрібляка. Про цю жінку вартує писати книжку – як вона, тендітна жінка арійської зовнішності, знала спилити смереку, як все життя проробила тваринницею і знала обійти і буйних биків, і норовистих коней, як вміла коси клепати собі і людям, і це все поєднувалося з її талантом тендітної вишивки – делікатної, як ні в кого. А ще Маріка жила хлібом – буденним і обрядовим. Випікала його завжди і собі, і людям, і випікала до останнього подиху.
Символічно вийшло так, що в останній рік свого життя Маріка (як і звиклося) напекла різдвяних калачів, а далі були довгі дні й місяці лікування – і господині не було дома. І коли її з земної хати випроваджували до дому вічного, в великій хаті (світлиці) ще від Різдва стояв хліб. Це були її калачі – черстві, але не зіпсовані. Сиділи і прощалися зі своєю майстринею.. Мабуть, коли Маріка носила під серцем сина, вона також випікала колачі й паски, бо її Николай з перших років життя сприймав роботу з тістом як щось таке, що він добре відчуває.
Микола Шкрібляк пригадує один дуже особливий Великдень – мама його була в той час у Соколівській лікарні, а тітка Василина (з якою вони раніше вдвох пекли і прикрашали паски) поралася по господарству. Хлопцеві минув четвертий рік і він уважно приглядався до приготувань. На столі вже стояли коржі для основи, в Яворові на них кажуть «паланиці», а ось прикрас із тіста (шишечки, курунка, зозульки, сонячний хрестик) на них ще не було.
- Понакладаю хрести та й буде, - промовляє до себе тітка Василина, - бо я не маю, дитино, коли…
- А може би я пробував?
- Бери пробуй – хіба мені тіста шкода?
Через якийсь час тітка зі здивуванням помітила, що у хлопчика виходять великодні прикраси, підтачала ще трохи тіста і вже спокійно довірила процес. Вийшла надвір поратися. Повертається – а вже майже всі паски готові, прикрашені. Тітка Василина часто згадувала, що скільки років пекла – а ті паски були незабутні. Рум’яні, пишні, густо прикрашені… На Великдень по службі беруть тітка й похресник кошик зі свяченим та й ідуть до Маріки в лікарню – пішки з Яворова у Соколівку.
«Пригадую, що понадбігали санітарки, медсестри, лікарі, та розглядають паску, та нахвалюють. А тітка моя каже: «Дивітси на него, це малий зробив!» А мені з одного боку неймовірно приємно, а з іншого – ніяково.. А мама моя – в сльози від щастя. Це був насправді незабутній Великдень»...
Паска. Колаж на основі родинних світлин Миколи Шкрібляка
З того часу минуло понад півстоліття. Микола Шкрібляк, з перших хвилин життя закодований символом народної філософії, усе серце вкладає у традиційну культуру. Очолює Буковинський центр культури і мистецтва, заснував унікальну в своєму роді майстерню-світлицю народних ремесел та декоративного мистецтва, є провідним експертом численних всеукраїнських етнографічних проектів. Прекрасно вишиває (деякі зі створених ним сорочок мають власну історію), вміє ткати, писати писанки, знає тонкощі боднарства і всю душу вкладає в спілкування з людьми традиції – навіть якщо за цим спілкуванням треба поїхати на край світу. Але є одна галузь народної культури, яка для нього практично як молитва – це перепікарство. Випікання хліба, спілкування з ним, дослідження його.
Мабуть однією з найбільших таємниць народної культури є генетичний феномен – як те, що віками знали і любили предки, здатне заговорити в уважному нащадкові…
Джерело: CvNews
Чернівці матимуть залізничне сполучення з Варшавою 
