У цій зоні досі вирує життя. Стоячи на мосту через Прип'ять біля зловісного реактора, я бачив, як під моїми ногами пропливають величезні риби (хоча не всі їх наважуються їсти).

Свого часу ми з колегами з різних регіонів України поїхали туди у ознайомчий прес-тур. У Чорнобилі ми жили в готелі, а пізно ввечері вирушали на дискотеку, хоча нас лякали дикими кабанами, які давно вже там за своїх. Робітникам ЧАЕС та іншим людям, які тут позмінно працюють, продають вино тільки в короткий період часу, адже п'ють вони його подекуди багато, щоб не чіплялась радіація.

Тих, хто відмовився тікати зі своєї землі, називають самоселами. Вони вже в літах і живуть звичним життям: вирощують картоплю, мають худобу. "Ніякої радіації не відчуваємо", - кажуть вони.

Навіть на цю землю пізніше увірвалися невігласи у формах з дивними знаками. Вони не знали, що до лісу не бажано ходити, а тим паче рити землю - навколо все усіяне крапками з нагадуванням про величезну дозу опромінення. Так було з 86-го і буде ще надто тривалий час. Їм не розказували, що золоте правило - при виїзді із зони мити принаймні чоботи і колеса. Але їх вже, мабуть, немає серед живих. Природа прийняла своє справедливе рішення.

Тільки міцна горобина на дахах багатоповерхівок центральної площі міста енергетиків нам нагадувала, що воно вже давно мертве. І про те, що природа переможе будь-яку людську трагедію.

Ігор Кравців на ЧАЕС. Фото з мережі Інтернет