журналіст

За своє НАТО гризтиму горло, як за Україну. Навіть після Бухареста і Вільнюса

16.07.2023 00:00 Джерело: CvNews
Автор : Володимир Стефанець

Благородні олені, страуси, ведмеді, зубри, борсуки і павичі: хто живе у лісах Буковини (ФОТО, ВІДЕО)

Чи розчарований я Вільнюсом? Ні. І не тому, що пережив Бухарест. Просто я у НАТО вже давно. Вступив собі та й все. Якось років 30 тому, коли набридло тодішнє київське різновекторне тупцювання, і коли втомився чекати на всю цю братію - кравчуків, кучм, ростовських - «проффєсора з поваріхой»...

І якщо мене хтось намагався звідти виключити, я за себе у НАТО боровся. З компартійним ідеологічним секретарем Кравчуком, який так любив Україну, що опонував на перших президентських виборах дисиденту і натовцю Чорноволу, з Кучмою, який придумував у Києві якийсь міст між Сходом та Заходом і створював собі другі виборчі тури у політтехнологічній парі з купленими росією і Банковою сіманєнкамі, з Янеком, який одного разу не доїхавши до свого Вільнюса, так і залишився завгаром на автобазі у своєму «данєцкє», що називається Ростов.

Тому нині у своєму НАТО я почуваюся супер. Навіть під рускими ракетами. І тому мені, що Бухарест, що Вільнюс – equally. У сенсі wszystko jedno. Я не зачаровуюся і тому нерозчарований. Бо знаю, за своє НАТО треба боротися. Доводити щодня усім і собі, що ти тут – не мимохідь, невипадково і гідний стояти під своїм і атлантичним прапорами. Не ображатися, як маленька дитина, на НАТО, що іноді геополітично «сніжить», а запитати себе «А що я зробив для нього у себе вдома?»

Нині мені вже легше. Нині зі мною у НАТО за останніми опитуваннями уже 89 відсотків українців. Нині мені важче: багато з них воюють за моє НАТО. Зараз, у цю хвилину. На фронті, під кулями. Гинуть. За себе, своїх і своє. За Україну. І за своє НАТО.

НАТО-Україна. Фото Українська призма

Наприкінці 80-х нас із ними била совєцька міліція за «не ті» синьо-жовті прапори, з багатьма ми стояли на помаранчевих майданах у 2004-му і через десять років - на барикадах Революції Гідності. За себе і за своє. За Україну. І за НАТО. Бо я тоді уже вступив у нього, оголосивши це «не за протоколом» майже 30 років тому в Аугсбурзі одному з очільників Швабії Георгу Зімнахеру.

І кажу, що мені у НАТО добре, хоч нелегко. Я готовий іще 100 років чекати на тих 11 відсотків, що вступлять у нього з Банкової і Грушевського, з усіляких прокуратур, поліцій і судів, які, звісно, завжди проти корупції. І ще кажу: за НАТО гризтиму горло, як за Україну. Навіть після Бухареста і Вільнюса. Щоб ці хлопці з різних кабінетів також нарешті дійшли. Усі. У моє НАТО. У своє. Наше. Через 100 років. У Вашингтоні на ювілейному саміті Альянсу через рік.