83-річний Іван Іванович Гончар о 8-й годині вже на місці. Зазвичай приходить на 10, але заради нас прибув раніше. Зустрічає на порозі у вишиванці та синьому напівкомбінезоні, де-не-де замащеному глиною. Тут усе його життя. Тут він виготовляє керамічні та гончарні вироби, проводить репетиції з хором, вчить малечу працювати з глиною, а інколи й ночує. 

Фотографка Юлія Худиківська, з якою ми приходимо до музею, — колишня учениця Івана Івановича. Вона ходила до нього і на гурток гончарства, і на хор. Гончар примружує око, пильно розглядає жінку: «А як твоє прізвище?» Пригадати її не може, адже стільки років і стільки учнів — усіх не запам'ятаєш. Але обіймає нас як рідних: «Ходімо, я вам екскурсію проведу спочатку». 

Поставленим урочистим голосом чоловік розпочинає: «Музей гончарства в Коболчині — один із найкращих в Україні та єдиний на Буковині…» Він швидко проводить нас територією музею, який був створений у 2008 році.

У музеї, за словами Івана Гончара, більш як чотири тисячі експонатів, із них близько тисячі — гончарні. «У цій місцевості є поклади жирної глини, яка придатна для гончарства. Після Другої світової війни в Коболчині було 257 гончарів». Зараз же лишилися тільки Іван Гончар і ще один чоловік.

З порогу одразу — імітація покрівель старовинних хат: багатого чоловіка, який міг зробити собі черепицю, бідняка та середняка, хати яких укриті соломою. 

На тині глечики. «Гладущики не для краси висіли на тині, а для того, щоб вивітрювався запах молока», — розповідає Іван Іванович. Під стріхою зібрані інструменти різних часів, на стінах — кінська збруя та старовинні ваги. 

Далі світлиця, де зібрані зразки одягу, скриня з вишиванками і дерев'яна софа, в якій є ящик для складання одягу, вишиті подушки на ліжку, а на стіні — тканий із вовни килим. «Це килим з багатої хати, бачите, який великий. За кількістю квіток можна дізнатися про добробут власника. Бідніші робили на одну чи дві квітки, а багатші — більше». 

«А це старовинна пральна машина. Коли я так кажу дітям, вони сміються, — каже екскурсовод. — У видовбану з дерева діжку клали одяг, засипали попіл, потім заливали окропом, закривали кришкою — і воно там парилося». 

Під стіною — імітація української печі з рогачами та задимленими горщиками. Над піччю висять старовинні вишиванки, немов їх щойно вийняли з тої самої пралки й розвішали сушитися. Поруч полотняна колиска з лялькою, розтягнулися нитки від ткацького верстата, застиг нерухомо човник.

Сімейна справа

Зал гончарства — найбільший у музеї. На одній зі стін — фотографії представників різних династій гончарів із Коболчина. Є тут і родина Івана Івановича. 

«Гончарем був дід, потім тато Іван, а в нього вже вчилися мої брати Василь, Федір, Семен і я. У родині ще було три дівки: сестри Оля, Марія та Оксана, — продовжує майстер. — Гончарством жінки не займалися — воно традиційно вважалося чоловічою справою. Однак після Другої світової війни, коли багато чоловіків не повернулося з фронту, за гончарний круг сідали й жінки. У Коболчині працювало 12 таких майстринь. Жінки ж бачили, як робили їхні батьки чи брати, тому могли швидко навчитися. Ось Гафина підписала буквою “Г” свій виріб». 

Іван Іванович говорить, що за часів Радянського Союзу гончарям доводилось не солодко. Мусили працювати в колгоспі, а вечорами гончарювати.

«Працювали таємно, бо були великі податки. Хотіли витиснути гончарів, але вони вижили. Не давали на ярмарках продавати. А якщо дозволяли, то треба було купувати патент, який давав право продавати тільки на одному з базарів. Наприклад, якщо я у Бричанах торгував, то вже у Єдинцях (міста в Молдові — ред.) не мав права, там інший гончар працював». 

Гончарство в Коболчині було суто сімейною справою: «У нас не було гончарської школи, як в Опішні. У нас передавалися знання від тата до сина. Я брався ще малим до роботи, коли був вільний гончарний круг. Працював стоячи, бо сидячи не діставав ногами до спідняка і часто замазував сорочку. (Штанів тоді не було. Перші штани мені пошили, коли пішов до першого класу). Мама сварила за це, а я здогадався, скидав сорочку і працював голий. Коли замащувався в глину, біг до річки, що була недалеко, і купався. Мама дивувалася, що гончарні вироби є, а я не замастився».

У центрі зали — «Коболчинська сива Марфа». Так у селі називали задимлену кераміку. Щоб отримати чорний колір під час випалювання горщиків у печі, закривали димохід, і дим від недотлілого дерева закопчував глечики й миски. 

«Дим не тільки надає темного кольору, а й впливає на структуру глини. Вважається, що саме такий посуд довше зберігає воду холодною. Такі глечики з водою закопували в землю, і вона цілий день не нагрівалась, — розповідає Іван Гончар. — А в горщиках-двійнятах носили в поле їсти. В одному був борщ, а в іншому — каша».

Як народжується горщик

У невеличкому дворику, в який можна вийти з музею через запасний вихід, — купа глини. Де-не-де крізь неї пробиваються вперті травинки. Під парканом довге корито — із таких колись напували корів на колгоспних фермах.

Іван Гончар бере совкову лопату й показує початок народження горщика. Грудки спочатку летять у корито, де мають відмокнути протягом доби. Потім їх фільтрують за допомогою ковшика й сита, висушують і знову замочують. Лише після цього їх можна розкладати у гіпсові форми. 

Наступного ранку вже можна формувати з глини куби. Іван бере один із них, відбиває дерев’яним молотом, потім іще. Так три куби стають єдиним. Тепер до справи береться різак. Зроблений із коси, він відрізає глину тонесенькими скибочками, ніби кришить шоколад. Тоненькі пластівці знову намочуються і згортаються в кулю. Далі починається замішування. З глиною, як із тістом для паски, поспішати не варто, воно має стати піддатливим. 

«Треба, щоб вийшло зайве повітря», — каже гончар, відриває шматочки глини і знову сплескує їх докупи. А далі починається справжня магія. Просто круг, який крутиться, просто грудка глини і просто руки. І з цього народжується глечик, макітра і все, що забажає гончар. 

«Гончарство, як гра на скрипці, — каже Іван Іванович. — Кожного дня слід шліфувати майстерність. Навчитися основ можна за пів року, а потім усе життя вдосконалювати. Неможливо вивчити всі нюанси в теорії, усе треба на практиці. Це щоденна праця».