кураторка етнографічного проекту «Спадщина» Буковинського центру культури і мистецтва, кандидатка філологічних наук, письменниця

Всі блоги

Від ями до брами (образок на реальній родинній історії)

10.08.2023 00:55 Джерело: CvNews
Автор : Іванна Стеф'юк

Жорна. Фото з мережі Інтернет

популярне

Гори сперли віддих – бо воріг горбами, а голод долинами йде. Війна. Вона нагострила зір сусіда на сусіда, навчила пантрувати кожен крок і вслухатися навіть у траву та лист. І війна навчила коротко й жорстко: хочеш жити – виживай.

І в таку пору, коли то німці, то рускі повиносили з ґаздівських ґражд увесь харч, найшлися у Феделюкових «затаєні жорна». Сховані так, що чуже око не запазит. І до тих жорен сходилися з Яворова, а то й з сусідніх сіл, люди змолоти потихо зерна. Одні одних берегли – поки перші мелять, другі стоять на дорозі «на патрулі» та й обзираються на всі боки горбами – чи нема чужих.

Був з ґаздами ще один «патруль» - високий такий в лапах і дуже мудрий пес Боян, який умів на кожного інакшим голосом обізватися – інакше гавкає на сусіда, ще інакше – на сусідську худобу, ще інакше – на чужих людей, а ще інакше – на чуже військо. Лиш воєнні вийдуть на Пасічний – а пес зразу гавкає, та так голосно, що аж їм чути.

Діда попередили два рази:

- Спрячь собаку, а то мы всё понимаем..

Не сховав. Бо часи страшні, а це може одна жива душа, котра годна вчути, відчути і попередити. Не сховав – думав, відступляться.

.. Не відступили. Розстріляли пса таки на обійсті, аби голосом своїм горам знати не давав. І дід, і родина його, і чужі цілком люди приходили прощатися з Бояном так, як прощаються з молодим покійником – коли так багато любові, що не хочеш змиритися. Не стало пса і не стало тої нитки хоч нетривкої безпечності – люди лишилися самі. Місце, де він був присилений, заростати не хотіло довгий час – рівне таке, пологе..

… Одної ночі обсіли хату «стрибки». Занеслися за стіл, їсти їм давай, пити.. І привели з собою дівчину Марічку – вона отік лісовим хлопцям пошту носила. В дівчини очі перестрашені – її привели до чужої хати і хто би збаг, для чого..

Один із них щось роздумав, вперся очима в другу Марічку – дитину ще, Феделюкову доньку. Чотирнадцятий рік минув дитині. Брати обох дівчат – у лісі. Як не одна виговориться, то друга…

І її беруть у другу кімнату «до протóкула», і так мала Маріка у власній хаті опиняється на допиті. Не каже ніц, бо не має що казати, а ту другу, старшу Маріку, так б’ють страшне, дівчата голосять – а нічо не розказують, бо нема що розказати…

- Пішли! – скерував «стрибок» і обох Марік попровадили спочатку по ґалєрії, а далі повели і в браму..

Ого.. По всему. Відий, будут стрілєти…

.. Приводять дівчат на то саме місце, де вбили пса Бояна. І заставляють копати собі яму.

Маріка Феделюкова не пригадає за все життя певно такої твердої землі. Земля не пускала городник.. І як каміння об землю, летіли об спини дівчат крики і матюки, а дівчата дрожали і здавалося, не копають, а дряпають непокірну землю…

Маріці перед очима Боян – очі такі великі, аж тернові. Людські дуже очі. І лиш чув чужака – робився сталевим звіром, який аж сусідній горі давав знати: прийшли вороги.. Зараз вона на місці його могили має викопати власну. А воріг стоїть за плечима і гарчить..

- Розвернулася і шуруй у хату… - прозвучало над вухом Маріки-молодшої. – Шуруй, я сказав…

Стоїть, як вкопана, хоч якраз не вкопана – земля не далася.. Видиться Маріці, як вона обертає свою біляву голову бігти, і її потилицю кервавить куля, і вона..як Боян.

Пам’ятає лиш перший крок після того «Шуруй».. Той крок був сталевим – ноги дуже тяжкі.. А далі секунда – і вона вдарилася аж у браму. Як хрущик до шиби – отак вдарилася. А за брамою – в двері, і цілу ніч тряслася – сліз не було. Крига була – по цілому тілі, по серці цілому, по всему.. Сиділа, вчепилася в лавицю і тряслася. А рідних душили сльози..

Через якийсь час привели і ту старшу Маріку. Заледве живу. Була вся чорна, як черешня потолочена, кров і земля на ній вимішані. «Краще би мене, - казала, - вбили там, як так мучити»…

Маріка росте. Робиться як біла ружа – висока, тендітна і дуже відгониста. А на тому місці, на тому її місці, де вбили її Бояна і цілилися в неї – виріс корч свербиусу. Маріка його обкошує. То така колюча, але жива пам’ятка їй. Най росте… Не дає Маріка корчувати свербиус..

Минуть ще роки. Маріка усміхнено дивиться на дорогу – вона собі знає, що зараз приїде її Николай, син її. Білява неня уважно вдивляється в свого чорнявого сина, а він згорток якийсь тримає. Черешню каже приніс.

- Знаєте, я би хотів посадити на тому самому місці..

- Ти би так хотів?

- Ага, щоб черешня. Там, де Боян був, де .. Щоб черешня.

- То сади.

- А покажіт точно, де вам сказали яму копати..

- Ой Николайку.. В моїй голові є лиш перший крок і ото коли вдарилася в браму… А межи тим житє ціле, розумієш?

Нічого більше не питає син. Просто садить черешню. Аби росла. І жила.