Іванна Стеф'юк
кураторка етнографічного проекту «Спадщина» Буковинського центру культури і мистецтва, кандидатка філологічних наук, письменниця
Бабу Гадєрку обминають колядники, обминають весільні дружки (бо ні одна родина кликати не важиться), обминає десятою дорогою навіть поштарка. Бо її хата «юй». І для малих, і для старших… Баба вигріває на сонці маленьке, писане зморшками лице (чисто сама як змійка розвита), баба сперлася на каблуку і думає.
Грушку-дичку нема кому обірвати, перелаз валиться, а зі споду копиці позакрадали бабі сіно зайці. Тепер,у таку погоду, треба дати їсти «худібці» - баба Докія розбиває два яйця в миску і так лишає. З малинника любить виповзати вужик, то ме мати поживу.
- Твої змії, бабо, нашій корові молоко вибрали. Я виділа. На ногу намоталися і видоїли молоко, - приходила нині на сварку сусідка, а баба сперлася на свою каблуку і якось відсторонено сміється.
- Їк ти така ґаздиня, шьо в тебе до полудня корова недоєна – то може й дійсно гадина подоїла, - сміється баба і малює палицею на землі якісь кавульки.
- Я тобі нарозумне сказала. Зловлю її – уб’ю.
- Най буде, Марічко. Але ти спочітку’ злови, - спокійно відповідає баба Докія і далі думає своє.
.. Докійка мала родилася не на постелі і навіть не в хаті. Родилася під корчем – маму її вивели з вагона-телятника, стріляти мали, і жінка як лиш підняла руки – вчула: родить.
- Рожает, рожает! Что делать?
Їм дали наказ пристрелити, і вони цілилися навіть, а не наважилися. Стояли зі зведеними рушницями, і спантеличено дивилися, як жінці виходить плід… А родилося якось так легко, ніби з породіллі виповзала змійка, а не дитина йшла.. От і по всему – є, маєш дівчинку… Жінка зняла куфайчину з себе у підстелила під мале. Хотіла на руки взяти, як один з конвоїрів стиснув за руку і сказав у саме вухо: «Я буду стрелять. Притворись, что умерла. А потом беги».
Жінка почула один постріл, впала неживою, але відтак вчула і другий, від його напарника – той певно зрозумів усе. Куля влучила в плече. Жінка зірвалася тікати – але ще одна куля не дозволила…
Вистрелити у дитину не наважився ні один.. Конвоїри подивилися на ріку, яка шуміла трохи здалеку від колії. Втопити разом з куфайкою? Але як тільки вони оглянулися на дитину, оторопіли: малюка оповив великий писаний вуж (такий подібний їм на гадюку), і не давав підступитися… «Оставь, так подохнет», - сказав старший і вони зайшли у вагон.
Ніхто не знає, скільки часу вуж сидів коло немовляти, але коли на куфайчину натрапила місцева бездітна жінка – плазун помалу щез у заростях. Лиш кілька жовтих трепетових листків упали на згорток з малою сиротою, яку пригріла гадина… «Але вуж – то не гадина», - заперечите ви. Ті конвоїри, що тікали від згортка аж до самого вагона, так не думали… Вони певні були: гадюка.
Докія виросла дуже файною, але трохи дивною – ходила днинськи травами, вишуковувала зілля, говорила (як до своїх) до змій та й птиць диких, і чогось обминала людей. Лиш данець міг її вигулити у гурт – гнучка і трохи дикувата, вона уміла обвити так, що не схоче ні один ґазда ніякого інакшого данцю.
Авторка образка. Фото Руслан Трач
…Деколи у її хатчині допізна блимотіла свічка. Для тих, котрі си не боют..змій. Але рік за роком та свічка блимала чимраз – то рідше, а Докійка, вив’язана у довгу фустину з слимбужами, грілася на сонечку і думала всіляке.
… Вона знає, що її хату обминають. Таким делікатним, як правдива змія, то дуже добре, що обминають. «Най сокотєси», - жартує та й не дуже дивна баба Гадєрка… «Най сокотєси»…
Змії, знаєте, не люблять, як близяться до їхнього лігва. І як їм стають на хвіст…