Іванна Стеф'юк
кураторка етнографічного проекту «Спадщина» Буковинського центру культури і мистецтва, кандидатка філологічних наук, письменниця
Вони колишуться і помалу йдуть в туман. Гонорові ґаздині.. На шиї у кожної замість зґарди – по дзвонику, очі у кожної – світ безконечний. А ще вони вміють відчути, вміють заплакати і ще багато чого знають такого, що не відразу відгадають люди.. Вони – старовіцькі гуцульські корови.
Великі, червоні, десь-котрась писана, і кожна з душею. А як звуться файно.. Поясáна, Ружка, Павуна, Красуля.. Виділи колись, як пасе корова? Рахманно схилилася і цілує землю – отак пасе.
Дід Николай різного від худоби повидів, і навчився вичитувати їх так, ніби добру книжку – знак за знаком. Дід – полонúнник. За кожну свою корову може розказати так,як кажеться за найближчу людину – що їсти любить, якими очима подивиться, що їй пошкодити може..
- А ви вірите у ворожбу? – хочеться запитати діда.
- Не вірю, - скаже чужому. А свойому промовчить…
Була у діда Николая корова Ружка – делікатна та пишна, чисто як квітка. Здається, ця корова колись була гуцулкою-молодицею: знає як стати, як подивитися, аби і ти дивився в її великі очі і думав собі за життє. А може то молодиці колись навчаться дивитися в душу так, як уміла подивитися Ружка.
Дід до корови – а вона горить. Не на сонці фарбами горить у переливі – у горичці горить Николаєві Ружка.. З ноги на ногу переминається, ніздрями стомлений видих пускає і ..плаче. Сльози стікають їй і корова навіть не обгониться – Ружці забрали молоко. Дід Николай начувся у полонині а начувся, як відьми годні забрати корові молоко – але не вірив. А тепер стоїть, дивиться в очі Ружки і розуміє, що має шукати рятунку.
Ніч сива і нашорошена, смереки розійшлися від вітру і ніби примівками перемовляються – лиш Николай їх не слухає.. Справився до «непрóстого діда», котрий вміє читати з трави, з руки і з малої волосини.. Дід той, непрóстий, так само худобину тримає – червоних радовецьких бугаїв. Як не порадить примівками – то як ґазда ґазді порадить..
- В’на.. Та, шьо забрала молоко.. Буде йти. В’на прийде вночи до твої корови, зробитси ніби жєба-рапуха.. Ти чоловік твердий?
- Твердий.
- Маєш ту рапуху злапáти – і у вогонь.
- У вогонь? То жива душя..
- У неї лишень личина живої душі. То не та жєба, котра скаче межи лопухами.. Цеся холодушка з інакшого світу.. Порозумів?
.. Дід Николай вертається – не хоче вірити, та й сповняти пораду так само не хоче. Дає коровці і свяченого чіснику, і кладе коло неї кропиви оберемок – а корова стоїть і плаче. Ніби питає, чого ґазда скорше не поклав їй коло ясел цю кропиву ти й цес чіснок…
.. Вона прийшла. Та, що вибрала собі жабине тіло – втілилася…
Николаєві в той момент здається, що його самого хтось зсередини, всю душу кропивою вижалив – то не страх такий собі простий. То страх втратити її – ту, що дивиться великими очима і питає: «Любиш, направду?»
… Раз – і дідова велика і тонка рука стисла жабу, як лещатами.. Два – і попри внутрішній крик самого себе кидає ту ропуху на ватру. Три – і всією загородою розбризкалося молоко. Жаба трісла і все «віддала». Ружка видихнула полегшено.. А дід Николай вже забув, що має дихати…
Топірець. Фото з мережі Інтернет
Світе білий, бідо чорна – як то так? Та ж ніби ропухи не п’ють молока.. Та ж ніби…
А над загородою глуха ніч.. Чорна і вся дрантива, як верèня для сіна.. І з тої чорної верені капає біле молоко зірок… Корова ромиґає.. А з-над тамтої гори справилося виходити сонце…
****
… Була в діда Николая і корова Поясáна – сумирна і запишнена, вже така трохи в літах. Николай одної днини надумав обрубати їй нарослі пáпірки, бо то її рунтає. Поясана не перечить – стоїть собі, лиш рогами в боки трясе – би мухи не обсідали.
Тої днини було свято Володимира, дід Николай рано помолився і пішов до корови. «Така робота – не гріх, най Бог простит», - так роздумував собі і близився до стайні.
Тай корова стояла, поки стояла. А відтак ногою леда брикнула – і дідова сокира зачепила по нозі.. Урвалася червона змія.
- Поясáнко, срібна! – де і взялася Николаєва донька Васюта. В кептареві святошному, в делікатному вишитому фартушку… Без чісу скидає той фартушок – і до ноги Поясані. Обвила і руками тримає, а червоне тепле плесо під її пальцями помалу гамується…
То була дуже болюча наука. Більше в цьому роду на Володимира ніхто до сокири не брався..
Там, межи горами, де кров корові гамують найдорожчим фартухом; там, у Яворові, де по сльозі ґазда вміє вичитати «ратуй» - там тримають рахманно на своїх рогах корови світ старовіцький.
.. Николай уже давно позагонив своїх Ружку і Поясану поза хмари, і там, у небесній загороді, їм ніхто не закрадає молоко і папірки обрубувати вже не мусить.. Роки і роки дідо вже там… Николай ходить по тому хмарному білосніжному світі і як дітвак малий, роззирається.
А корови його рахманно пасуть траву і нічому не дивуються – виглядає на те, що вони вже тут були.. Тут, в инчому світі, а відтак ходили крішку відознати людей…