Тату, прийди... (образок)
20.01.2024 11:19 Джерело: CvNews
Автор : Іванна Стеф'юк
Автор : Іванна Стеф'юк
Він тримає її на руках. Він – тато, вона – його маленька Валерія. Дівчинка розглядає тата у високій смушевій шапці, сумного дуже тата, і не розуміє нічого. А він стискає дитину в обіймах, ніби крилами обгортає. По правді сказати, Ґриґóрі так само не розуміє ..нічого.
Чи вірять люди у знаки? Діти і старенькі – так. Ті, що на однаково близькій відстані до вічності і ще не втратили ту веселочку душі.. Діти і старші навіть точніше скажуть, де вона, душа та.
- Дай цьомати душку, - скаже стара бабуся малій дитині, і дитина безпомилково підставить шию, а бабка поцілує ту впадину внизу шиї – отам, як вірять старші люди, живе людська душа…
.. То чи вірять люди у знаки? Як хто. І як коли… Ця родина повірила не відразу. Батьки – Ґриґорі і Ґенуца - були на полі, а в кімнаті гралися троє їхніх дітей. На подвір’ї над старим сарайчиком – велика голуб’ятня, де в кожного голуба своє гніздо, і лиш літає під стелиною поодинока пір’їна і виловлює тишу.
Раптом крик.. Птичий крик – то голуб утікає від яструба. Хижа птиця гониться за здобиччю, голуб в останній момент ховається під стріхою, а яструб летить далі і… з усього маху влітає у шибу вікна, розбиває його, і на підвіконня скрапує кров його… «А птаха як рветься у дім – то дуже поганий знак», - скажуть старенькі люди в Остриці. Та ще й така велика птаха.. Але оту дивну картину спостерігає лиш трійко переляканих малих дітей. І коли батьки повернулися з поля – діти ніяк не могли пояснити, чому побиті вікна і звідки на підвіконні – кров…
… І після того червоного крилатого знаку тато Ґриґорі, який заснув добрим господарем, який мав гарних коней, який працював тяжко і «старав маєток», прокидається .. «сином кулака». Бо прийшов такий час, що як ти заробив і маєш, то дуже великий в очах тим, які лайдакували і скрізь шукали винних.. А він сказав у селі на зборах, що як тепер селянин «за новими порядками» має все віддати і навіть шкіру з зарізаного кабана, то може прийде такий час, що і з людей схочуть зняти шкіру… А це такий час, коли подібне вголос не кажуть.
А далі суд. Не суд – вода каламутна… Бо засідання російською, то ні Ґриґорі, ні його дружина навіть обвинувачення не могли зрозуміти. Вони знають лише румунську мову, тому подружжя наїжачилося, як двоє голубів, залишених під дощем, і готуються до гіршого.. А слова стікають, як краплі крижані, і ні одного слова подружжя зрозуміти не може – ну хіба крім імен та й прізвищ…
І тато бере на руки маленьку Валерію, якій дуже щемить якраз там, де старші люди називають «душка». Як налякане пташеня, дитина розглядається і розуміє, що прощатися – це дуже боляче.
Далі дівчинка вивчила слово «чекати».. Це коли її братик і сестра (одному п’ять рочків, другому шість) пішли пасти корову. Бо мама мусить працювати в полі, а бабка старенька, а більше нікому.. Вони, двоє малих дітей, ведуть велику таку корову на пашу і та терпляче йде. Здається, то не діти корову ведуть, а дві мишки малі, але велика добра корова все рівно слухається. То двоє дітей, старших. А третя, Валерія, залишилася сама вдома, сидить на височезному стільчику і бовтає ногами, ніби розгойдується. Що їй робити у цілковитій самотності такий великий день? А повторює, як мантру: «тату, прийди», «тату, прийди».. І розхитується на стільчику сильніше, впаде зараз – здається.. «Тату, прийди»… А тато в той час ліс валить. І буря така – їх, як мурах, стрясає.. І в Ґриґорі щемить душа.. Може чує оте «тату, прийди».. Може, пташки принесли?
«Всі листи проходили строгу цензуру. Фото не дай Бог було вислати.. Я жила роки з тим відчуттям, коли тато мене тримав на руках, я пам’ятала його шапку, його обійми – а обличчя згадати виразно не могла. Я мріяла побачити свого тата», - Валерія гладить зовсім маленьку фотокартку, яка для неї – цілий світ.
«Ми, пам’ятаю, всі сапали буряки. Це дуже стрімко наш город, високо треба підніматися. А брат лишився дома і прийшов лист. І він той лист знайшов… Часи, певно, стали м’якші, і тато вислав додому фото, де він зі своїм товаришем на прізвище Падурі, і брат мій з такою силою біг.. Здавалося, він летить до нас на горб. Він ніс нам фотографію нашого тата і казав, що в нього ледь не розірвалося серце.. Я тоді довго, дуже довго дивилася на свого тата, гладила фото.. І мама наша дуже довго дивилася», - рука доньчина знову обіймає татове фото..
«І це ж ми не знали нічого, розумієте? Мама всі ці роки чекала його з каторги (Воркута, Уфа), і навіть не знала, у чому його звинувачують. На скільки засудили.. Чи вернеться… Але наша мама була дуже терплячою. Коли часи стали трохи легші і дозволили арештантам надсилати посилки, мама висилала татові квасолю, сало, кукурудзяну муку і пряників.. Це, може, були єдині солодощі, які доїдуть у таку даль.. Я дивилася на ті пряники, складені для тата, і коли мені перепадав шматочок хоч, я думала, це найсмачніші ласощі у світі. Бо інших я просто не знала. Багато, дуже багато років пройшло. Але знаєте, які солодощі для мене найкращі? Звичайні прості пряники – такі, як ті були..
Головний герой із своїм другом Падурі. Фото з архіву Валерії Міґаєсі-Паладян, с.Остриця
.. Одного дня Ґриґорі дізнається, що його друг Падурі звільняється швидше… Думав, довго думав чоловік, а тоді придумав, як розповісти рідним, що сталося. Аби вони хоч тепер дізналися його історію. Він знайшов великі аркуші і списав їх усі – все, що вдалося дізнатися за часи відбування каторги. І за що суджений, і хто доніс, і хто такий «син кулака».. Ґриґорі написав практично каторжанську книжку, лиш усе на окремих аркушах. І коли ішов на лісоповал – заховав під рейками залізничними і місце позначив.. А коли Падурі вийшов на волю – пішов у обумовлене місце і забрав історію Ґриґорія, відвіз додому на Буковину і в Чернівцях віддав дружині.
«Моя мама розуміла, що то дуже небезпечні аркуші.. То заховала їх у пазуху.. І так і йшла з історією у пазусі, а серце вилітало: а раптом обачить хто? А потім вони всю ніч із бабусею ту історію читали і до ранку плакали.. Але за сльозами прийшов солоний і дуже легкий, несміливий такий вітер надії. Тепер у суцільній каламуті родинної біди видно обриси окремих подій. А вода рано чи пізно всідається.. Бог добрий, як його воля – дочекаються.. Родина Падурі вже он дочекалася.. Бог – дуже добрий.
Далі родина ніби дорогою крізь ніч пробирається до світла – шукають, хто би допоміг написати оскарження судового вироку. І знаходять. І Ґриґорія реабілітують. А на початку шляху у це майже не вірилося.
.. Він прилетів до рідної стріхи як голуб – вночі і лиш постукав обережно у вікно. Мама впізнала не зразу, та й повірила не зразу, а коли чоловік зайшов до хати – його всі обліпили обіймами так, як птахи оті.. А це глуха ніч, а тато дуже зморений з дороги і треба таки спати… І троє дітей сперечаються, хто буде спати біля свого тата. Їх троє, а біля тата у ліжку вмістяться лиш двоє.. То діти до ранку чергували – кожен потрохи лежав, обіймав тата і ніяк не міг повірити, що ота фотографія ожила і ось він – тут, з ними… Поки братик і сестра сплять біля тата, Валерія сидить на стільчику і розгойдується. Пригадує, як вимовляла сотні, тисячі разів, коли лишалася сама «тату, прийди».. І він прийшов, прилетів, вернувся…
«Як вода каламутна усідається – так і життя стало налагоджуватися.. Тато знову став розводити голубів своїх. Знаєте, як він про них турбувався? Пропаде, бувало, голубиця.. Та й голуб сумує, їсти відмовляється… А вони – кожен має своє гніздо, кожен знає своє місце, кожен пару має.. І от нема голубиці – яструб уполював.. Тато іде в Чернівці на базар, там всі, хто голубів розводили, збиралися, обмінювали – і приносив звідти голубові парочку.. Знайомив їх. Розказував їм на своїй, людській, що все буде добре. А вони на птичій йому щось відповідали.. В нього порода така одна була, що в польоті дуже кружляє – то він спирався на драбину, дивився на них і усміхався.. І думав багато. Про що думав? … Йому пропонували писати заяву на компенсацію. Аби ті, хто його скривдив, повернули забране… А я ось думаю всі ці роки: а хто мені поверне дитинство? Куди можна написати таку заяву…»
… Подвір’я Валерії – все у квітах, а наприкінці весни убирається в бузок.. Під стріхою її стайні ночують ластівки, а у бузку я одного разу побачила красивого голуба.. Гадки не маю, чий то птах і звідки, але здається, він хотів щось розказати..
Джерело: CvNews
Буковинська письменниця видала книжку-портал (ФОТО) 
