Буковинець Микола Кучер з позивним Пожарнік – оператор протитанкового комплексу "Стугна". В один із тижнів Микола з побратимами знищив 12 ворожих танків та бойових машин. Майже два роки тому він отримав поранення й міг не повертатися на фронт. Однак брехав на ВЛК про самопочуття, бо хотів повернутись до побратимів. Щоб виконувати саме бойові завдання, перейшов на нижчу посаду.

Зараз Микола тримає оборону на Бахмутському напрямку й передає свій досвід військовим, які долучаються до ЗСУ. Чому вважає, що цивільні бояться військової форми, як виходив з оточення та що допомагає проживати втрати побратимів – розповів в інтерв'ю Суспільне Чернівці.

– Ви приїхали до Чернівців у коротке відрядження. Що відчуваєте, перебуваючи в тиловому місті?

– Спокій. А також шалений страх у чоловіків та жінок, які бачать військову форму. Війна торкнулася сімей та близьких людей, які пішли воювати або гірше – загинули. Ці сім'ї поважають військових та цінують нашу незалежність і спокій.

– Чому вам здається, що люди у Чернівцях бояться військової форми?

– Через те, як центри комплектування примусово, скажімо, забирають до війська. Вантажать в автобуси. У всіх форма однакова, й здалеку цивільні вже навчилися розрізняти шеврони: хто з ТЦК, а хто з тероборони чи іншого батальйону. А якби чоловіків так не розгрібали, жінки б у вайбері не писали: "Не йди туди, бо там ТЦК".

Хто хотів воювати, той давно пішов. Багато хто повернувся, ще більше – вже ніколи не повернуться додому.

– Вас це ображає?

– Так. Бо вже два роки війни й мою бригаду ще не змінив ніхто. А ми на фронті з перших днів. У нас були маленькі перерви, але ми не були вдома. Ми не приїздили усією бригадою у пункт постійної дислокації й не могли зібратися разом, щоб просто відпочити, як це було до війни.

Хочеться, щоб люди не втікали на інший бік дороги, коли бачать мене у формі. Це постійно видно у їхньому погляді: опускають очі й навіть поза пішохідним переходом йдуть. Я це постійно помічаю.

– Чи були ви готові фізично і морально до повномасштабного вторгнення?

– Я знав, що буде конкретна заруба, але не знав, що в таких масштабах. Я з 2019 року безперервно служу за контрактом. Раніше навчався у Кам'янець-Подільському спортивно-військовому ліцеї з посиленою фізпідготовкою. Людина, яка в мені виховала любов до військової служби та повагу до форми – полковник Вадим Спірідонов. Він був моїм офіцером вихователем, і йому окрема подяка.

Ще до повномасштабної війни нашу бригаду підняли по тривозі, й ми вже готувалися на полігоні до такої двіжухи. Думаю, ніхто не був готовий до такого масового вторгнення й такої вогневої сили ворога. До того, що на Київщині буде авіація, а ракети залітатимуть на другий кінець України на Львівщину. Але моя бригада переборола цей страх.

Два-три рази нам зуби обламали, опісля ми вже почали розуміти, як треба боротися. Якщо порівняти чисельність, то у нас тоді був один взвод, а у них батальйон.

Зараз ми у Бахмутському районі. У полях як піхота. Перебуваємо в обороні.

– В які найскладніші ситуації ви потрапляли на фронті?

– Ми потрапили в оточення ворога у Врубівці на Луганщині. Заїхали туди й зрозуміли, що там і залишимося. Тоді багато хлопців не повернулися. З флангу, де ми тримали оборону, за три дні відбили 5 атак. Одного дня противник увірвався з іншого боку села з великою кількістю техніки й людей. Про те, що оборону прорвали мені повідомили вже, коли наші війська відійшли.

Коли ми почали виїздити, нас обстрілювали з градів та касетних боєприпасів – щось потрапило у двигун й авто зупинилося на відкритій місцевості. Ми сховалися у кюветі, а за 30 метрів від нас російські військові "дерибанили" підвали. Це було вночі, а ми не мали тепловізорів. Я чув, як вони говорять, й розумів, що вони поруч. Нас могли легко виявити, а яким дивом цього не зробили, я не знаю.

Для нашого водія з позивним "Мальований" це було друге оточення, бо він виходив з Дебальцевого. Він тоді сказав: "Таке враження, ніби тут працює вся артилерія світу". Ми йшли пішки майже 13 кілометрів, але вийшли живі й здорові.

Фото Миколи Кучера

– Як ви отримали поранення?

– Це сталося 26 червня 2022 року. На той час ми вже знищили 12 одиниць техніки. Тоді був тихий ранок, без обстрілів. Я переходив в інше укриття, яке було буквально в трьох метрах від мене, як поруч поцілив танковий снаряд. Мене тоді добряче контузило. Відразу перевірив руки й ноги, а потім далі поповз в укриття. Це, як я кажу, російські військові мені кешбек зробили.

В мене були осколки в обличчі, на руці та в районі тазу. А від вибухової хвилі почалася внутрішня кровотеча, яку ми не могли виявити, бо не мали медика. Хлопці надали елементарну домедичну допомогу. Тоді танк почав обстрілювати місце, в яке я заповз.

– Тобто вони вас бачили?

– Та дрони літають. Зараз такі технології, що з космосу все видно. Пам'ятаю, ми тоді виконували завдання зі 109 батальйоном. Мої хлопці передали по рації, що я поранений й потребую допомоги. Десь через 40 хвилин "прилітає" військовий й питає: "Ти ще живий? Хотів на Пожарніка подивитися, поки ти ще живий". Я люблю цей чорний гумор.

Чоловік під'їхав на своїй автівці десь за 200 метрів до нашого укриття й зайшов. Він орієнтовно знав, в якому квадраті я перебуваю. Мене дуже вразило, що чужий офіцер, який нічого не має до мого підрозділу, проявив ініціативу й сам приїхав допомогти.

Пізніше вже з моїм командиром вони разом мене евакуювали.

– Ви могли не повертатися на фронт після цього поранення, чому повернулися?

– Я там штани забув (жартує, — ред.). Я на ВЛК обманював медиків й казав, що нічого не болить, а ногу крутить лише на дощ. Хотілося до хлопців й далі нищити ворога. Відчував, що маю ще сили й енергію. Фізично я вже не можу витримувати те, що раніше, але маю досвід та знання, які потрібно помножувати.

– Як на вас впливає поранення?

– Час від часу впливає на мою фізичну активність. Але мій екскомандир говорив, що треба цінувати кадри, які мають бойовий досвід і можуть ним ділитися, готувати особовий склад. До нас приїздять такі "нулячі" люди. Я їх військовослужбовцями назвати не можу.

В мене багато навчального матеріалу, я його зберіг на Google-диску й під час навчань ділюся посиланням. Як власник теки, я бачу, хто її відкриває. Наприклад, я поділився текою з 20 людьми, 9 з них попросили доступ, а відкрили 6. Немає такого, що не вчать, є – що не хочуть вчитися.

У першій дні війни в нас справді нічого не було. З Буковеля нам привезли фуру зимового одягу: рукавиці, лижні штани. З цим не повоюєш, але ми раділи, як діти. Я заздалегідь готувався до війни й мав спорядження й тактичний одяг. А дехто не готувався й не міг це купити, бо не було магазинів чи пошти.

Зараз у Слов'янську чи Краматорську у продуктових магазинах є куточки з військторгом, де можна купити все. Але бійці, які зараз приходять, не цінують цього. Й не цінують роботи волонтерів.

– Чому, на вашу думку, військові не хочуть вчитися?

– Як на мене, вони просто не знають, що тут роблять. Це не їхнє місце, вони себе тут не бачать. Думають, що сьогодні їх "пронесе", завтра чи післязавтра. Але ліміт щасливих випадків вичерпується.

– Гадаєте, солдат є професійнішим, якщо сам підписує контракт і йде воювати?

– Не завжди. На початку повномасштабного вторгнення була мобілізація, й прийшли всі, хто чітко розумів, навіщо це зробив. Багато моїх хлопців не були спеціалістами ні у роботі з протиракетними комплексами, ні у військовій сфері загалом. Але цікавилися й хотіли знати, бо розуміли, що це знадобиться.

– Ви знищуєте російських військових за допомогою комплексу "Стугна". Як довго навчалися стріляти?

– Я раніше був головним сержантом батареї протитанкових керованих ракет. Тоді "Стугна" був основним озброєнням. Навчався три місяці, а потім орієнтовно три роки працював з цим комплексом під час операції об'єднаних сил. Тому я мав достатньо практичного досвіду, щоб нищити ворога в масштабах, в яких він прийшов до нас.

– У що було поцілити найважче?

– У рухому ціль. Дальність польоту ракети комплексу "Стугна" 4-5 тисяч метрів й залежить від рельєфу. Зазвичай, ми перебуваємо на "нулі" або на кілометр в тилу.

У комплексі є чорно-білий екран, як у бабусиному телевізорі в селі. Бувало, я бачив танковий бій, і важко було відрізнити, хто ворог, а хто свій. Задумуєшся, як не поцілити в союзника. Якось під час радіообміну командир танку сказав, що відкотиться назад – тоді ми зрозуміли, хто є свій, а потім влучили в противника.

– Ви втратили багато побратимів?

– Так, а про багатьох і досі не знаю. У мене був однокласник, з яким я спілкувався 9 грудня у соцмережах. Він був в Авдіївці й просив допомоги з боєприпасами. А потім там почалися потужні ворожі штурми, й за ранок до мене телефонували троє людей щодо Авдіївки, серед них – дружина однокласника. Тоді я почав дзвонити й писати Михайлу. Досі є одна позначка, що повідомлення відправлене, але непрочитане. Вже, коли "загуглив", то побачив свічку й прочитав, що він загинув 12 грудня. Там багато хлопців полягло, й про всіх я не знатиму. Вже аж за півроку-рік дізнаюся, що їх вже немає й коли саме це сталося.

– Як ви проживаєте ці втрати?

– Коли кажуть, що час лікує, то це не так. Час тільки обманює. Я спілкуюся з їхніми сім'ями, коли є можливість. Мені від цього стає легше. Раніше я до свого підрозділу ставився як до сімейства чи братерства. Зараз намагаюся сприймати це виключно як робочий процес. Перестав дружити. Це егоїстично, але, чим ближче до тебе людина, тим важче її втрачати.

– Чи були моменти під час служби, коли не відчували страху?

– Так. Це було вже після поранення. Я повернувся у свій підрозділ й мені хотілося далі боротися з ворогом, але командування не допускало до бойових дій – ховали мене глибоко в тил.

Потім я перевівся в інший підрозділ на нижчу посаду й загрався цими "войнушками". Раніше я наперед прораховував кожну свою дію, а у той період спочатку робив, а потім думав. Зрозумів, що мене раніше стримував страх. А в один момент стало страшно, що я вже нічого не боюся.

Так зійшлося, що тоді я був у відпустці й зустрів свою дружину. Так почав боятися, що, якщо мене вб'ють, то Настя вб'є мене вдома – це найгірше.

– Ви розповідаєте дружині про свої завдання на фронті?

– Вона в мене розумниця й мало про це запитує. Знає, якщо я сам захочу розповісти, то зроблю це. Хочеться з нею поділитися, бо багато цікавого було, але, чим більше я буду розповідати, тим страшніше їй буде в майбутньому.

Після одруження я став обережнішим. Почав зав'язувати відразу шнурки, бо раніше міг бігати з розв'язаними. Не хотів повертатися в тил раніше, а тепер навіть, якщо відрядження і я маю кілька вільних днів, то обов'язково приїду додому.

– Що допомагає вам триматися на службі?

– Пам'ять про хлопців. Якщо я опущу руки й нічого не робитиму, то їхні втрати будуть марними. У них теж залишилися сім'ї, для яких це також буде катастрофою. Їм і перемога не поверне близьких, а наша зневіра взагалі вб'є.

Дружина з повагою ставиться до мого вибору. Вона могла б давно вже "довбати" мене й казати, щоб повертався додому. Але якось сказала мені, що не хоче бачити вдома звіра й дивитися, як я не можу знайти себе у цьому світі. Сказала, що краще терпітиме мої відрядження й розлуку, але бачитиме мене зарядженим та емоційно задоволеним.

Для цього вона готова жертвувати часом, який ми проводимо спільно. Я розумію, що егоїстично користуюся цим, але настане час, коли ми будемо ближче. Тобі буду компенсовувати це.