кураторка етнографічного проекту «Спадщина» Буковинського центру культури і мистецтва, кандидатка філологічних наук, письменниця

Всі блоги

"Не знайдеш зі свічкою": деякі містичні вірування буковинців

28.03.2024 14:35 Джерело: CvNews
Автор : Іванна Стеф'юк

Містика. Фото з мережі Інтернет

Унікальна англомовна антологія віршів авторів з України та Литви розповідає світовій спільноті про жахіття війни (ФОТО)

Мабуть, багатьом відомий вислів: «Та їх і зі свічкою не знайти»,або «вдень зі свічкою». І можна би сприймати цей вислів лише в тому сенсі, що свічка освітлює, а отже – показує оку де є що, якби не деякі цікаві свідчення, записані в Чернівецькій області.

Вони окрім буквального трактування свічки як джерела світла вказують на символічний аспект: свічка як метод побачити невидиме оку.

Власне, ці свідчення стосуються етнографічних методів пошуку загиблих під водою людей.

«В нас на похороні покійний має на грудях спіральну свічку тояґ (сточок). Роблять його за точними мірками зросту того, чия це свічка. Так правильно. А останнім часом вже стали купувати у ритуальних магазинах, але раніше так не було – знімали мірки з тіла і такого ж розміру спіральну свічку мали зробити вдовиці, і ця свічка освітлюватиме шлях душі на той світ. Так спіральна свічка використовується не тільки на похороні. Її ще роблять, коли треба знайти тіло потопельника. Пускають свічку на воду, і яка би не була течія – тояґ зупиниться там, де вода сховала тіло загиблого. Ніби, кажуть у нас, ця свічка відчуває душу, яка ще не упокоїлася і літає над водою, і зупиняється вона саме там», - розповідає жителька села Остриця поблизу Чернівців, румунка України Валерія Міґаєсі-Паладян.

Припускаємо, що стійкі ритуальні асоціації про зв’язок поминальної свічки тояґ із душею покійного відображені у цьому віруванні в той спосіб, що свічка здатна рухатися вслід за душею і зупинятися там, де зупинилася душа, а вода є тим простором, в межах якого здійснюється пошук.

У селі Драчинці колись Кіцманського, зараз – Чернівецького району на Буковині тіло потопельника знавці традицій шукають також за допомогою асоціативного атрибута – пускають на воду хлібину зі встромленою у неї свічкою, і ця хлібина так само мала би зупинитися там, де зупинилося тіло покійного. І семантика, мабуть, суголосна – адже і свічка, і хліб у символічному сенсі супроводжують душу покійного на поминальному чині. Десь це ціле поминальне деревце з запаленими свічками, десь хліб-подаванник, який дають в дар разом зі свічкою, десь це боханець чи струцень.

Якщо виходити за рамки поминальної обрядовості, то свічка «підказує» напрям долі в купальському обряді – її кріплять до сплетеного вінка і пускають на водну поверхню. І тут свічка, вочевидь, як і у поминальній обрядовості, має «зчитати» долю і візуально показати її розвиток: якщо вінки хлопця і дівчини пливуть поруч і свічки не гаснуть, то у парі молодятам бути.

Свічка у одних обрядах засвідчує те, що обряд відбувся (наприклад, хрестини чи весілля, такі свічки згодом зберігаються як пам’ятка), у інших обрядах вона освічує шлях (поминальні ритуальні свічі, які, як правило, запалюють на поминальному чині і стежать за тим, аби свічка догоріла то кінця і її ніхто не забрав для магічних практик; ще у інших обрядах свічка вказує на місце чи розвиток подій (свічка для пошуку, купальська свічка); не менш поширеним є і очисне та захисне значення обрядових свічок (йорданські, стрітенські свічки тощо).

У народній культурі Буковини тісно переплелися етнографічні знання українців, румунів, молдован, поляків, євреїв та ін. Десь ці відомості перегукуються, десь – доповнюють одне одного і витворюють майже діалектичну канву, де на рівні знаків і символів поєднуються на перший погляд різні досвіди.