Іванна Стеф'юк
кураторка етнографічного проекту «Спадщина» Буковинського центру культури і мистецтва, кандидатка філологічних наук, письменниця
Тогди ти мені перший раз дала в руки писачок. Коли самій дрижєли руки – того мусіла передати внучці узір. А зараз я тобі вперше кажу на «ти», бо ти – в іншому вимірі, ти душа-берегиня.
- Івасю, тако. Їце має бути тепле, сухе і чисте. Виск прогрітий. Пробуй, я підкажу.. А у фарбі їце має сидіти в теплі. Фарбу тримай в братрулі.
І я пишу на голос. Навперед мене - готова минулорічна як зразок писанка, а я по бабчиному голосу пишу вперше сама. Руки дрижать, писачок мене не чує. Друга вже май ліпше, хоч наляпала воском по цілому яйці.
- Ий, буде-буде, вже курка їце не пізнає, - жартує бабка, я вперто пробую далі. За десятим разом далося. Бабка мене обіймає і підказує, я пишу. І ми такі свої і однакі, хоч мені – 15, їй 80.
Це той Чистий четвер, який у нас називають «білим». Цеї днини вимивається все до блиску, а відтак жінки беруться за паски і писанки. Хата пахне воском, вона зачервонілася від тепла печі, і в ринці гріються три писачки – ними я виводжу ружі і ожелюди, церковцю і курунки.
Бабка приглядається до мене, ніби як до чужої – вона вперше бачить мене дорослою. Тою, якій мож довірити писанку і тісто. А я вперше у фустині, хоч доти сварилася, що «ніколи не вберу, бо то по-бабúнськи».
То була пізня і дуже тепла весна. За вікном ми чули горлиць. Слухали їх і малювали узори писанок. Бабка керувала голосом, а я втілювала рукою. І все оглядалася на неї, чи то так.
І в 20, і в 30, я беруся до писанки з хвилюванням. І в 50 так буде. Я уже подумки кажу бабці на «ти» і вимовляю її гонорове ім’я «Маріка», коли даю парастас. І вбираю фустку – тепер я жінка, тепер я вмію це робити. І більше не кажу, що то по-бабинськи. Вже багато років, як не кажу.
Писанки. Фото Іванни Стеф'юк
На фото - ті самі писанки, списані 15-річною юнкою. З того часу писала всілякі, але цесі не забуду ніколи на світі.