Востаннє ми говорили на мій день народження. Я знав, що він подзвонить. Він завжди дзвонив. І ми завжди мали про що говорити. Довго. Настільки, що аж не помічали час.
В моєму табелі про ранги людей Василь Гринюк займав особливе місце – якось, коли я працював у кіцманській районці, він також подзвонив. Так ми познайомилися. «Слухай, ти що там робиш? – питав він мене. – Ми тут з хлопцями говорили про тебе. Приїжджай! Побалакаємо».
Так я прийшов на сконі імперії у вже давно не комсомольський, але точно вже бандерівський «Молодий буковинець», на балконі якого по Головній, 41 гордо (бо вперше у Чернівцях у ті роки) майоріла українська фана. То були класні часи на рубежі дев’яностих, і була класна команда, і був у цій команді класний журналіст Вася Гринюк, якого я міг вважати своїм другом, і який був ним для мене.
Вася був фанатом професії. І був роботяга. Він був прискіпливим до деталей твого журналістського матеріалу, але добряком, готовим завжди прийти тобі на поміч у тому твоєму побуті – підказати, допомогти, організувати.
Він був оригіналом, мій друг Василь. Ми з хлопцями тихо підсміювалися з цього і він знав про се. І завжди пробачав нам. Вже пізніше я зрозумів, що для цього потрібна особлива сила. Тому кажу: Вася був сильним чоловіком. Моцним, як би сказав він сам. І батьком, і сім’янином. І точно моцним українцем. Жаль, що він пішов – моцних нам зараз дуже не вистачає. І немоцних – також, з якими можна запросто пересіктися десь у центрі цього великого села Чернівці чи просто здзвонитися. Як завжди. Але вже вчора…
