Буковинець Віктор Якоб провів у російському полоні три роки і сім місяців, зазнавши нелюдських катувань, знущань та примусової праці. Весь цей час його утримували у семи різних місцях – на території Росії та в тимчасово окупованих українських містах. Повернутися додому він зміг лише у серпні цього року, на День Незалежності України.
Історію військового розповіло Суспільне Чернівці.
Перегляньте також:
- “Там я тримався ‘на зубах’ — а тут наче на крила став”. Ексмер Херсона Володимир Миколаєнко про полон та опір росіянам
- Прожив місяць під танком й майже рік у полоні: історія військового з Буковини Чучка
«Потрібно було піти воювати»
До лав Збройних сил Віктор приєднався добровільно у перші тижні повномасштабного вторгнення – він став бійцем 128-ї гірсько-штурмової бригади.
«Я був електромонтажником на заводі. Дивився новини, бачив, що вибухи, війна. Я не служив до того, але подумав – треба йти», — згадує чоловік.
Під час виконання бойового завдання на Запорізькому напрямку Віктор потрапив до полону — разом із побратимом натрапив на групу з двох десятків російських військових. Їх змусили лягти на землю і почали бити.
«Вони відрізали мені палець, щоб я заговорив»
Після затримання військових завели у підвал і почали допитувати — із побиттям, ударами ногами та руками. Окупанти вимагали назвати ім’я командира. Коли Віктор не відповів, вони відрізали йому палець.
«Я не відчув цього, бо руки були зв’язані. Потім покликали медичного працівника, він пришив палець і навіть запропонував знеболювальне. Але не всі там так поводились», — розповідає чоловік.
Найгіршим же для нього було побиття ногами з розгону — Віктор від ударів відлітав до стіни й не міг самостійно піднятись.
«Чув, як катували цивільних»
Після перших тортур військовополонених перевезли до Мелітополя, де десять днів тримали у підвалі. Там Віктор чув, як окупанти допитували та били цивільних людей.
Полоненим давали мінімум їжі – двічі на день, а воду, схожу на технічну, через яку ставало зле.
Згодом бранців перевезли до Донецька — у перенаселені камери, де одночасно утримувалося понад 50 осіб. Ліжок не було: спали на металевих полицях по двоє або просто на підлозі.
Від Оленівки до Сибіру
Після Донецька Віктора відправили до колонії в Оленівці.
«Коли ми тільки приїхали, нас дуже сильно били. Двох чоловіків тоді забили до смерті», — згадує боєць.
Потім були Луганщина, а згодом – Сибір. Там температура в камерах не піднімалася вище +15°C, спати доводилось у верхньому одязі, а сидіти чи вставати можна було лише за дозволом наглядачів.
У Луганській колонії полонених змушували працювати на фермі та в побуті.
«Пам’ятаю, як працював у корівнику. Це було важко, але там хоч можна було трохи поїсти молока чи сиру — вважав це везінням», — каже Віктор.
Три з половиною роки полону й довгоочікуване повернення
Рідні Віктора весь цей час знали, що він живий — упізнали його на відео, яке публікували окупанти. Вони надсилали листи, але жодного з них чоловік не отримав.
У серпні 2024 року, після 43 місяців і 7 днів у полоні, Віктора нарешті звільнили під час обміну.
«Ми їхали, не знаючи, куди саме. Лише коли побачив українських прикордонників — зрозумів, що це справді обмін. Російські полонені виглядали доглянутими, а ми — виснажені, худі, ледве стояли», — ділиться боєць.
Сьогодні Віктору Якобу — 30 років. Він повернувся додому на Буковину, до своєї родини, і поволі відновлює сили після тривалих катувань і неволі.
«Головне, що я вдома. І що хлопці, які ще там, теж колись повернуться», — каже Віктор.
