Північна Буковина на початку 1940-х років опинилася у вирі драматичних подій. Зміна політичної влади, закриття кордонів і репресивна політика радянського режиму змушували місцевих жителів робити важкий вибір: залишитися у рідному краю чи ризикувати життям, намагаючись виїхати.
Для німців переселення організовувалося згідно з «Довірчим протоколом», підписаним Молотовим і Ріббентропом 28 вересня 1939 року, а також угодою між урядами СРСР і Німеччини. В області працювали пункти реєстрації, які приймали бажаючих репатріюватися.
Перегляньте також:
- «Казали, на моїй рясі – кров вбитих росіян»: історія священника-старообрядця з Чернівців, який обірвав звʼязок з Росією
- Село Біла Криниця на Буковині – «Мекка» для паломників-християн і туристів
Інша ситуація склалася для румунів, молдаван, українців та євреїв. Тим, хто не встиг виїхати до приходу Червоної армії, відмовляли у дозволах або надзвичайно довго розглядали заявки. Це змушувало людей йти на відчайдушні кроки та спроби незаконного перетину кордону.
28 січня 1941 року жителі сіл Гарячий Урбан, Гарячий Монастир, Бояни, Остриця, Магала та інших сіл намагалися перейти кордон на ділянці Горбово–Герца. Під час затримання загинуло 12 людей, 7 отримали поранення, а 53 були заарештовані. Лише двом вдалося прорватися.
Менш ніж через два тижні, 7 лютого 1941 року, у районі Лунка Герцаївського району близько 200 осіб зробили ще одну групову спробу прориву. Частина колонії була вбита, 44 осіб засуджено, 12 — до розстрілу, який виконали 22 червня 1941 року.
31 березня 1941 року близько 2000 жителів Сторожинецького і Глибоцького районів зібралися в Глибокій біля приміщення райвиконкому з вимогою отримати візи для виїзду до Румунії. Їм відмовили. Тоді люди, несучи хрести і церковні хоругви, рушили в напрямку села Сучевень (нині Широка Поляна).
До Білої Криниці дійшли приблизно 700 осіб. Тут колону зустріли вогнем прикордонників. Частину людей було вбито, частину поранено й заарештовано. Інші розбіглися, але згодом багатьох розшукали, арештували та разом із сім’ями вислали до Сибіру і Казахстану.
Арешти «порушників кордону» проводилися щодня й безперервно. Унаслідок цього спровокованого розстрілу загинули невинні мирні люди, серед яких були і діти. Точну кількість жертв встановити не вдалося. Родичів тривалий час не допускали до місця трагедії. Лише через кілька років тут висадили смереки, які стали символом пам’яті про загиблих.
Замовчування трагедії тривало до 1991 року. Лише після розпаду СРСР почали з’являтися свідчення очевидців. У перших публікаціях, як-от статті Миколи Рубанця у журналі «Людина і світ», досліджувалися архівні документи НКВС і записи свідків. Румунський журналіст Іон Домінте вже у 1942 році проводив опитування селян села Сучевень, документуючи свідчення очевидців трагедії 1 квітня 1941 року.
Сьогодні на місці розстрілу, за два кілометри від сучасного українсько-румунського кордону, встановлено пам’ятний знак. Щороку 1 квітня тут відправляють панахиду за участі представників Генерального консульства Румунії в Чернівцях, органів виконавчої влади та місцевих жителів.
Біла Криниця стала місцем обірваних людських доль, але пам’ять про загиблих залишилася. Крізь роки мовчання та страху правда проросла, як смереки на кістках загиблих, нагадуючи нам про те, що подібні трагедії не повинні повторюватися.
Джерела: Микола Рубанець, журнал «Людина і світ» (1991); Іон Домінте, газета «Bucovina» (1942); Василь Іліка, Fantana Alba, o marturie de sange (1999), Martiri si marturii din Nordul Bucovinei (2003).
