Володимир Миколаєнко був мером Херсона з 2014-го по 2020 роки. Із початком повномасштабного вторгнення він долучився до місцевої територіальної оборони, хоча через швидкий наступ росіян у бойових діях участі не брав. Він лишився в окупованому місті й активно брав участь у проукраїнських мітингах. За два місяці росіяни обманом затримали його і взяли в полон, звідки він повернувся 24 серпня.
Перегляньте також:
В інтервʼю Суспільному Миколаєнко розповідає про реальну готовність Херсона до захисту від російського вторгнення, свої дії на початку війни, пропозиції співпраці з боку росіян і що тримало його в жорстоких умовах полону. Інтервʼю публікується зі скороченнями.
Які ваші перші враження після повернення додому? Це з найприємнішого, про що ми хочемо говорити: далі будуть питання, можливо, не дуже приємні.
Я пишаюсь Україною, пишаюсь українською нацією. Окремо можна казати про Збройні сили. Ми, сидячи там, розуміли, що хлопці й дівчата, які в нас сьогодні там на передку виборюють зі зброєю в руках незалежність, дають достойний опір. Пам’ятаєте, Лукашенко якось коментував: “Ми з Володимиром Володимировичем за добу до Ла-Маншу дійдем”? От я й кажу: ви до Гуляйполя півтора місяці йшли, а тоді там вас і поховали.
Я був дуже здивований реакцією людей на наше повернення. Починаючи від кордону Білорусі й закінчуючи Черніговом уздовж дороги стояли майже суцільним потоком люди з українськими прапорами, прикрашені всі, з радісними вигуками на підтримку нас. Відчуваєш просто повагу й любов — і це дуже важливо. Я достатньо довго пробув у цьому полоні й тримався, як кажуть, на зубах. А коли потрапив в Україну, якось наче на крила став.
Як переживаєте нічні обстріли?
Нічого, спокійно. Чесно кажучи, я думав, що ситуація трошки інша. Ми ж усі розуміли, що війна буде, але в моїй уяві було, що війна буде на сході країни. Що вони звідтіля підуть і, може, з Криму трошки пошумлять. Думав, що там неможливо йти великими колонами, що легко буде їх зупинити. Десь міни поставити, там — арту, і прохід із Криму, за великим рахунком, перекритий. Тим більше, як мешканці цього регіону ми з вами розуміємо, скільки там зрошувальних каналів і мостів через них. Мости можна підривати — і вони там втопнуть у тих каналах. Але було дуже страшно відчути, що всі ці військові плани, мабуть, чиясь зла воля зламала. Хіба що червону доріжку [росіянам] не постелили.
Дуже боляче на це реагувати, тому що ми розуміли, що п’ята колона існувала. І коли навіть зверталися своєчасно до правоохоронних органів і щодо Сальдо, і по всіх цих стремоусових, і по інших: мовляв, це московська консерва, зверніть увагу. Звідти: “Ні-ні, все гаразд”. Що поліціянти, що СБУшники так казали. А тепер ми розхльобуємо цю позицію їхню. Таки було не гаразд.
Ви якраз підвели розмову до початку повномасштабної війни. Чому вирішили піти в тероборону? Ви — людина в пенсійному віці, могли виїхати, могли нічого не робити.
Скажіть, будь ласка, а куди мені йти? Хто піде захищати мою родину? Мою маму, дружину, доньку, онуків? “Я не піду” — мені просто боляче казати. І боляче сприймати, що в перший же день [повномасштабного вторгнення] у нас зникли всі ці органи, в яких є гасло “служити і захищати”. Чи прокурори, чи міліція — не пам’ятаю. Кому вони служити обіцяли? Кого захищати? Сказали: “Ми не Збройні сили, ми тут ні до чого”.
Ви теж не збройні сили, але взяли й пішли. Памʼятаєте, як вирішили це зробити?
За великим рахунком, все почалося напередодні. Я спілкувався з нашим обласним військовим комісаром і спитав: “Якщо завтра війна, як ми будемо боронити [місто]? Що робити особисто мені?” Він: “Володимир Васильович, не нагнітайте, війни не буде”. Хвилин за 15 я з нього вичавив: якщо завтра війна, то треба прийти до нього й ми все разом вирішимо. Почалась війна. О восьмій ранку я прийшов до обласного військкомату. Черговий каже, що в нього нарада. Я чекаю. І за годину вже мені сказали, що він уникає зустрічі, не прийме мене. “У міському військкоматі збирають людей з повістками, мобілізованих і добровольців. Ідіть туди”. Я прийшов, людей ще зовсім небагато. Була десята ранку, але постріли ми вже чули. Я в мобілізаційний відділ зайшов: “Хочу захищати”. “Добре, приходьте з документами, свій військовий квиток беріть і речі якісь з собою”. Я взяв, повернувся. Бачу, що вони мене не хочуть відправляти в тероборону, тоді вже сів примусово в той автобус, приїхав, отримав зброю.
Головним завданням було захищати Антонівський міст. Хоча, мені здається, його мали б підірвати, а не захищати, тому що по ньому колони пішли на Херсон і Миколаїв. Якщо я не помиляюсь, зараз підірваний Антонівський міст.
1 березня офіційно вважають, що російська армія окупувала Херсон. Ви були там зі зброєю. Що робили в цей час до затримання?
Нам роздали зброю, посадили в автобуси. Ми повинні були під’їхати ближче до мосту. Один автобус поїхав, а іншим двом була команда чекати. Тоді почали привозити поранених. Як зʼясувалось, хлопців викинули на якийсь майданчик, де їх почали шматувати мінами. Тому нас більше не чіпали. Під ранок підійшла наша арта й почала бити в бік Дніпра.
Зранку нас перевезли в інше місце, сказали, що зараз колони [техніки окупантів] підуть і ми якось будемо намагатися їх зупинити. Колони танків.
А ви з чим?
З автоматом Калашникова. Потім керівник тероборони вже сказав: “Хлопці, з автоматами ви можете тільки фарбу позбивати з цих танків”. І не пустив. Це було 25 лютого.
На ранок я телефоную керівнику свого взводу. Разів п’ять набирав — не бере слухавки. Я вирішив у військкоматі з’ясувати, де базується тероборона. Прийшов, а там уже ні чергових, нікого. Двері навстіж. У тому мобілізаційному відділі, де я записувався на війну, одна людина в цивільному перебирає якісь військові квитки й каже: “Хочете забрати квиток — забирайте”. Мені ж цікаво, де тероборона й чи виставили пости біля складів із харчуванням та ліками. Бо завжди є такий прошарок, для кого війна — мати рідна. Ми ж бачили, як ту ж “Фабрику” виносили, в тому числі й херсонці.
Він каже — я не знаю, де тероборона. Питаю, а керівництво де? “Десь по коридору”. Я зайшов — там дійсно сидять два чолов’яги в цивільному. “Хлопці, треба ж якось налагодити охорону цих складів”. “А це не ми. Наша задача мобілізувати людей, організувати їх”. Ну, словом, таке.
Трошки хаос і безлад.
М’яко кажучи. Я питаю: “Де тероборона?” Дізнався, пішов містом з автоматом на плечі туди. Там дійсно збираються люди, їм дають зброю і в автобусах везуть в інтернат на Кулика. Я сів також, поїхав туди. Мене закріпили за якоюсь ротою і дали завдання охороняти цю територію. Я питаю керівника роти: “А як ми будемо боронити місто?” “Ми виготовили пов’язки, роздамо їх вам і ви будете ходити в повʼязках по місту, щоб люди бачили, що тут їх охороняють”. “А як ми будемо охороняти, коли почнуть грабувати склади?” Тоді не було розуміння, що ми мали б ходити зі зброєю чи стояти на критичних об’єктах.
Керівник роти відправив мене до свого старшого, я кажу йому: “Я спілкувався з головлікарями наших лікарень — там немає охорони”. “Та не може такого бути! Там повинні бути люди”. “А хто, якщо втекли, вибачте, всі? Тільки от тероборона залишилась”.
Тоді ще стався майже інцидент. Тероборона ж була по-цивільному [вдягнена], просто з автоматами. Вже в останній день когось одягли [у військову форму]. Нашу роту не перевдягли. Ми приходимо [на обʼєкт] — а там інші люди зі зброєю. З’ясувалось, це прості херсонці. Вони, на відміну від військових, зорієнтувалися й виставили свою охорону в лікарнях, щоб якось забезпечити їхню безпеку.
Зрештою, я так розумію, вас розпустили?
Хлопці не сиділи на місці, виготовляли коктейлі Молотова. Було смішно, що от ХІ сторіччя, нам розповідали, що у нас є “Джавеліни” чи якісь там гранатомети – і де це все? Я перед війною читав інтерв’ю і голови ОДА, і його першого заступника, який відповідав за питання [оборони]. Вони казали: “Тероборона сформована на 97 відсотків, вони забезпечені всім, що потрібно. Кожне відділення очолює людина з бойовим досвідом”. Ну, а потім я побачив, як це було на ділі.
Але я дуже вдячний херсонцям. Бачив, скільки людей приходили: “Запишіть мене в тероборону, запишіть мене”.
Що вони казали, коли бачили вас? Зрештою, міський голова колишній.
“Приємно, що ви з нами”. Я кажу: “Мені також приємно, що ми разом. Не “я з вами”, а “ми разом’”. Ну, бо чим Миколаєнко відрізняється від Петренка? Хіба що за своєю громадянською позицією. Пригадую, в 2014 році на Майдані в Києві стояв зовсім маленький наметик, і при вході там на картонці табличка: “Краще бути боягузом на Майдані, ніж героєм, сидячи на дивані біля комп’ютера”. А в нас таких героїв, на жаль, сталось багато.
До першого числа ми виконували певні функції з охорони території. А коли росіяни вже заходили в Херсон, нам сказали зайняти позиції в інтернаті, де ми жили. Будемо, значить, відстрілюватися. Тоді знов зрозуміли, що автоматом від танка відстрілюватись не зможеш — і нас перевели в школу, де адміністрація [тероборони була]. Там нам ще роздали гранати — це вже для танка перешкода. Ну, й потім чи командир, чи перший зам вийшов і каже: “Хлопці, розходимось, переходимо на партизанську роботу”. Так закінчились бойові дії херсонської тероборони. Але шкода, я потім бачив, як біля нафтозаводу хлопці вирішили зупинити танки. Вічна пам’ять, царство небесне хлопцям.
Як вас затримали й що відбувалося до цього? Вам хтось дзвонив? Можливо, погрожував?
Чесно кажучи, я не сидів, склавши руки. Збирав певну інформацію і передавав її на неокуповану територію. Були пропозиції від колег із тероборони: є вибухівка, можемо підірвати залізницю чи щось інше зробити. Я сказав, що можу домовитися з нашими комунальниками, світло відключити в певному районі [для полегшення диверсій]… Але перехід на партизанську роботу завершився тільки цими словами.
Коли з’явилися мародери, 1-2 березня, ми самі ходили їх виловлювати. Без зброї: просто ловили, стусанів давали.
А потім уже зайшла ця так звана нова влада. Уявляю їхній шок, коли зібрались усі на площі Свободи й пішли ходою. Я йшов на чолі цієї колони. І коли ми зупинилися біля телевежі [на Перекопській] — там у них був пункт охорони, танки якісь. І люди кричать їм про російський корабель. Я озирнувся й бачу, що колона досі з Ушакова [за 850 метрів] повертає на Перекопську. Я такого не бачив, мабуть, ніколи. Навіть радянські демонстрації на 1 травня, на 7 листопада були менш численні, ніж коли тут люди самі вийшли.
Настав квітень. Протести тривали протягом певного часу, а потім їх почали придушувати, розганяти.
Так, ловили людей, били їх. [Окупанти] хизувалися мені, що ви всі такі тут патріоти, але спіймаєш ваших активістів, побʼєш — і ви здаєте всіх, хто поруч. Ну, можливо, й такі були.
Це вам коли, хто казав?
Це коли я вже в полоні опинився, ФСБшники.
Була інформація, що до затримання вам дзвонили, погрожували. Розкажіть, будь ласка, хто телефонував.
На початку квітня телефонував Стремоусов: “Володимир Сергійович, з вами хоче зустрітися нова влада, поспілкуватися. Все буде добре. Вони вам гарні умови хочуть запропонувати. Я виступаю гарантом”. Яким ти можеш бути гарантом? Хто ти для мене? Ти? І я кажу: “Кирило-Кирило, ні, я не буду зустрічатись. Ми не маємо про що розмовляти з цією так званою вашою новою владою. Він: “Ви подумайте, тому що будуть наслідки погані для вас, для вашої родини”.
Погрожували?
Так. “Підете на яму”, він сказав. Я говорю: “Ви знаєте, краще я буду на ямі з Сашею Бабічем, ніж з вами в кабінетах адміністрації”. Бабіч — це голопристанський міський голова, який тоді вже тижнів зо два ніде не з’являвся. “Ну, тоді, — каже, — яма буде”. “Добре, яма так яма”. От і сталась яма.
17 квітня мені зателефонувала людина з тероборони, з якою ми виходили цих мародерів ловити, і каже: “Є інформація, що треба тому-то передати щось важливе”. Мені не здалось це настільки важливим, щоб оперативно реагувати. Відповідаю: “Давай не будемо”. Він: “При особистій зустрічі розповім, що там, це дуже важлива справа”. Домовились на 18-те. Я прийшов на цю зустріч, там мене вже ждала автівка. З ФСБшниками.
Кинули мене в багажник автівки. Але добре, що не забрали одразу телефон. Я в цьому багажнику встиг зателефонувати дружині. Не поговорити — набрав номер, було з’єднання й вони мобільний забрали. Але через годину вже інформація, що мене захопили, була в місцевих медіа. [В цьому є свій позитив,] бо я сильно переживав, що з моїм телефоном можуть когось запросити на зустріч — і я буду винен у тому, що людина в полоні.
З ким ви там зустрілись першим? Якийсь допит був? Що вам говорили?
Вони кинули мене в одиночну камеру в обласному управлінні нашої поліції. Десь з годину я посидів, тоді привели на допит. “Розповідай, як ти тут керуєш підпіллям. Тебе залишили тут керувати підпіллям? Де склади зі зброєю?” І пішло-поїхало. “Витягай волонтерів, витягай активістів, якщо хочеш, щоб не постраждав ні ти, ані твоя родина”. Я кажу: “Та ні, хлопці, я не буду телефонувати”. І відмовився.
Якийсь примус був?
Ну, такий, фізичний. Починаючи з 18-го числа, і, мабуть, закінчуючи лютим цього року. Спочатку дуже активний, десь пів року тричі на день [били]. Єдине, що на Пасху не побили, а в Страсну п’ятницю двічі били, ребро зламали. ФСБшники, які мене допитували, — вони освічені, грамотні. І був один, який виконував функції ката. Вони не марали самі руки, просто казали: “Продовжуємо там чи будемо тут розмовляти? Обирай сам”. Я кажу: “Так я все сказав”. “Значить, ти продовжуєш там”.
Був один інцидент, який набув поширення великого, коли з вами говорив російський пропагандист Істомін. І ви йому, вже фактично в полоні, не побоялися сказати, що Шухевич — герой України, що він воював за Україну.
Вони вимагали, щоб я сказав, що це — негідники, які вбивали українців. Мене привезли на наш меморіал Героям Другої світової війни. Не можу зараз сказати “вітчизняної” — Другої світової. І кажуть: “Бачиш, от прапор висить там, червоний прапор перемоги”. Кажу: “Ну, й що?” “Ну то тут йому місце”. Але на 9 травня в нас були червоні прапори, нікому не заборонялося. Висить і висить — ну, й що? Я так розумію, що його здирали — так що вони поставили охорону навіть. А головна претензія тоді була: “А чого вічний вогонь не горить? Він же вічний”. “Тому що ціни на газ такі, що треба пів мільйона викласти, — кажу. — Це ж ви встановлювали такі ціни на газ”. “Тобі шкода пів мільйона?” “Шкода, я краще на ці гроші щось гарне зроблю”.
То вони хотіли, щоб ви публічно засудили, наприклад, Шухевича?
Але особисто мені він подобається. В мене є питання по Бандері, який погодив те, що у Львові різали поляків і євреїв. Для мене це речі неприпустимі. Треба розбиратися, але багато джерел підтверджують це. А Шухевич для мене — Герой України.
Що відбувалося далі? Як довго вас тримали в Херсоні, які були звинувачення?
Шістнадцять днів вони не висували звинувачень. Написали в протоколі, що я максимально перешкоджав вступу російських військ в місто Херсон. Але я просто був присутній [у місті]. Думаю, з такою максимальною перешкодою все місто, за великим рахунком, виходило проти них. Я пам’ятаю, хлопці там різали стовпи, кидали [на автошляхи]. Я розумію, що це не перешкода для танків — але це позиція.
Ви зустрічалися, може, із Сальдо або з кимось із представників нової “влади”?
Я відмовився. Мені поклали такий великий аркуш із посадами в обласній адміністрації: “Вписуй своє прізвище”. Там іще Сальдо не було навіть, місце голови адміністрації вільне було. “Вписуй себе і йди працюй”.
Пропонували вам працювати на них?
Так: “Давай, іди, будеш очолювати”. Я кажу: ні, я вже старий, мені 62 роки, а в нас держслужба до 60. І здоров’я немає, і бажання. Питаю їх: “Вас цікавить що? Щоб я туди потрапив?” “Та ні, ми хочемо, щоб якісь люди з досвідом займалися господарством міста й області. “Область я не так гарно знаю, як би вам хотілось. А що стосується міста, то ви взяли на себе зараз відповідальність за нього. Я вам готовий надати інформацію по діяльності. Підготуйте, будь ласка, місто до опалювального сезону. Я скажу, де які мережі треба ремонтувати, скільки грошей вкласти. Щодо 1 вересня також скажу, які школи потребують ремонту даху чи чогось такого. Готуйте”.
Якісь вам закидали звинувачення за період вашої роботи на посаді міського голови?
Мені оцей Ванєчка [Істомін] сказав: “Ти ж розумієш, що ти з тюрми не вийдеш уже. Ти там і здохнеш”. Я кажу: “Ну, що ж, доля така”. Сказали, що ще поїду до Соловйова виступати на передачу [пропагандистську]. Я кажу: “На прямий ефір — легко поїду”. Зрозуміло ж, що навряд чи я буду казати те, що вони захочуть.
Вимагали покаятися, що я начебто перекрив дамбою воду на Крим. Я кажу: “Слухайте, по-перше, це не функція міста — десь в області перекривати воду. По-друге, її перекривали не людям, а через підприємства, які ви використовуєте для війни”.
Потім вас перевезли?
2 травня десь о пʼятій ранку мене посадили в автівку. Вийшов їхній головний ФСБшник і каже: “Володимир Васильович, у вас був шанс. І він ще є — шанс погодитись на цю співпрацю. Залишаєтесь чи їдете?”. Кажу: “Їду. А куди ми їдемо?” “Ви їдете в Крим. Там гарні умови, буде можливість зв’язку. Посидите місяць-другий, визнаєте нову владу, повернетесь і будете з нами працювати. А ми за цей час розфігачимо ваші Сили спецоперацій. Україна буде наша — і ви зрозумієте, що дарма ризикували собою і родиною своєю”.
Я, як барин, їхав на “віджатому” лексусі новому. Ще там сиділи двоє в броні з важкими автоматами. Наших інших хлопців — ще чоловік п’ять, по-моєму — везли в чомусь типу “газельки”. Нас привезли в Севастополь, там ми пробули два дні. Було абсолютно нормально, це показовий у них був заклад, Москалькова туди приїздила. Там нормально годували, телевізор був, шашки, шахи, якесь там доміно.
А потім нас відправили у Воронезьку область, СІЗО міста Борисоглебськ. Там із першого дня почалися побиття. Це жахливе місце.
А який сенс? Чому вас там били?
Ми винні вже в тому, що українці, що ми здатні до бунту. Ми не підкорюємось. За це й били. Хотіли примусити стати на коліна.
А був якийсь судовий процес?
Ні, ніяких звинувачень не було. Просто — “ви чинили спротив”.
Весь цей час до звільнення ви де перебували?
У тому СІЗО я був п’ять місяців. 1 жовтня 2022-го року нас перевезли у Володимирську область, у “Володимирський централ”. А звідти — в Ковровський район області, селище Пакіно, колонія номер сім. Там було три корпуси — саме для українських військовополонених.
Якісь звістки про Україну до вас доходили?
Жодної інформації ми не мали. Якась інформація в нас була лише від тих, хто потрапив у полон пізніше. І вже в 2023-му чи в 2024-му році деякі отримували листи. Але це було настільки мало! І я, наприклад, жодного листа не отримав. Хоча й казав: “Якщо ми сидимо по “славній” російській традиції без права листування — так і скажіть нам, щоб ми не очікували”. Тому що я розумію, що мені онуки написали листа, і донька, і мати, й дружина, й сестра.
Я ставив це запитання і представникам Москалькової. Але від неї мене взагалі сховали. І попередили: якщо, не дай Бог, вона зайде, я — військовий, не політичний в’язень.
Як ви дізналися, що звільнили Херсон?
Я й так не сумнівався, але десь наприкінці травня 2023-го отримав підтвердження з їхнього боку. Сказали: область ні, більшість російська, а Херсон — це Україна.
Доходила інформація, що ви одного разу відмовилися від обміну на користь українського військового. Розкажіть, що це за історія була?
Вони мені дали можливість зв’язатися з Денісовою, Уповноваженою з прав людини. Ми сиділи тоді втрьох у камері херсонській і я кажу: “Можу я написати, щоб ті хлопці, які зі мною затримані, полковника й прикордонника — щоб їх звільнили?”. “Та за тебе дадуть людей двадцять. Давай, пиши полковника, — кажуть росіяни. — А Андрюху не треба, ми його самі відпустимо”. Того Андрія “Бетменом” ще називали, бо він вистрибнув із четвертого поверху будинку, коли тікав від них, поламав руку й ногу і ще цілий квартал біг. Я й написав їй есемеску, назвав прізвище [людини, яку варто додати у список на обмін]. Вона тут же мені відповідає: “Зробимо, включимо. Не переживайте”. Але я сказав, що ніколи не погоджусь, щоб мене міняли на двадцятьох людей чи на скільки.
Ще була раз подібна ситуація, з хлопцями пораненими. Але я зрозумів, що не зможу дивитися в очі батькам цих дітей. За мене віддали двадцять росіян — а тут сидять хлопці, які дійсно хворі.
Це вже в Росії було?
Так. Мені досі страшно згадувати ці події, але я вже у віці людина й мені якось було… Знаєте, кажуть, що дитинство дається кожному, а старість — не кожному. Я пожив 62 роки, в мене є онуки. А як вони, оці молоді хлопці, як їм продовжити своє життя? Вони в таку, вибачте, м’ясорубку потрапили. Бити три рази на день — це ще норма була. А коли допит, вони починали [бити] зверху і спускалися донизу. Поки вони спустяться — вибачте, ти уже посивієш. Розумієш, що тебе будуть бити, і краще б уже одразу прийшли, побили й відпустили. А тут очікування цього побиття… Були хлопці, які й мочилися в штани, і гадили в штани — і це до них ще навіть не дійшли. Їх зламали настільки, що це було страхіття.
Що вам дозволяло триматися весь цей час?
Тільки бажання повернутися до своєї родини. Час від часу виникало питання, чи живі вони, чи неживі. А так, мабуть, нічого іншого. Ну і віра в те, що наша країна переможе. Я не сумнівався жодного дня, я навіть більш оптимістично був налаштований по ситуації, ніж вона є на сьогодні. Але я розумію, у кого ми виборюємо свою свободу — з їхніми потужностями. Втім, імперія в них не склалася, і я цим пишаюсь. Пишаюсь своєю донькою, яка з першого дня на війні. Я хотів би, щоб і вона, і мої онуки пишалися дідом — і взагалі Україною. Сподіваюсь, так воно й буде.
