22-23 червня 1941 р. розпочалися масові розстріли політичних в’язнів спочатку в західноукраїнських в’язницях НКВС УРСР, а згодом в інших регіонах України. Від кінця червня до початку липня 1941 р. радянська влада знищила понад 24 тисячі бранців, яких переслідувала переважно за політичні переконання.
На початку Другої світової війни радянська влада розпочала терор та політичні репресії проти колишніх державних службовців, політичних діячів, землевласників, військових, депортації «ворогів народу» в західних областях України.
В радянській Україні такі ж саме процеси відбулись у 1937-1938 рр.
Напередодні німецько-радянської війни, внутрішні в’язниці НКВС УРСР були переповнені в’язнями.
У квітні 1941 р. в УРСР діяло 62 в’язниці, 26 з них у західних регіонах. Станом на 10 червня 1941 р. в них утримували 72 тисяч 768 людей за загального обмеження у 30 тисяч 753 особи. Там сиділи політики, релігійні діячі, представники інтелігенції, колишні чиновники та військові, вихідці з «буржуазії», «куркулі», активісти національно-визвольного руху, кримінальні злочинці та арештовані за різні побутові злочини.
В’язниці Західної України також були сильно переповнені. Ці люди були заарештовані більшовицькими каральними органами в ході радянізації інкорпорованих до складу СРСР територій Галичини, Волині та Північної Буковини після «визвольних походів» Червоної армії в 1939—1940 р.
22 червня 1941 р. НКВС УРСР видав директивний лист про переведення в’язниць, в’язниць і колоній примусового утримання на воєнний лад. Звільняти арештантів заборонили, але в’язниці мали бути готовими до поповнення підозрюваними в «антирадянській та шпигунській» діяльності як потенційно небезпечними в умовах німецької окупації.
Для розв’язання проблеми переповнення в’язниць 23 червня 1941 р. нарком державної безпеки СРСР Всеволод Меркулов видав наказ № 2445/М, згідно з яким утримуваних взяли на облік, розділивши на дві категорії: підлягають розстрілу і підлягають депортації в концтабори ГУЛАГу.
23 червня 1941 р. вийшов наказ начальника тюремного управління НКВС УРСР капітана державної безпеки Філіппова, який зобов’язував евакуювати в’язнів. Згідно з «Планом евакуації», депортації з Львівської області передбачалося вивезти 23236 осіб, для чого необхідно було мати 778 залізничних вагонів. Однак блискавичний наступ німецьких військ, нестача транспорту та безлад поставили радянські каральні органи перед неможливістю реалізації плану.
Найцікавіше те, що 28-30 червня 1941 р. і 1-3 липня 1941 р. у в’язниці №1 управління НКВС УРСР по Чернівецькій області розстріляли 222 в’язні, яким приписували контрреволюційні злочини. Зробили це згідно з наказом № 2445/М від 23 червня 1941 р. про евакуацію і розстріл в’язнів, який підписав нарком держбезпеки СРСР В.Меркулов. Нарком держбезпеки УРСР П.Я. Мешик оперативно продублював цей наказ для всіх областей України..
Органи державної безпеки УРСР намагалися вивезти заарештованих із прифронтової смуги вглиб території СРСР. Начальник республіканського тюремного управління НКВД Філіппов надіслав командирові 13-ї дивізії НКВС УРСР полковнику Зав’ялову план евакуації в’язнів із західного регіону. За ним передбачалось вивезення 23 тисяч 236 осіб у в’язниці й табори Киргизької РСР, Башкирської АРСР, Красноярського та Орджонікідзевського країв, Чкаловської, Архангельської, Івановської, Молотовської, Ростовської, Новосибірської, Орловської, Тульської, Свердловської, Харківської, Омської, Вологодської та Читинської областей. Для цього мали виділити 778 залізничних вагонів, але транспортні засоби використовували в основному для вивезення цінних речей і товарів, а більшість в’язнів етапували пішки.
Евакуювати частину в’язнів змогли лише в окремих містах, однак більшість із них не доїхала до місця призначення. Інші під час переміщення були страчені або загинули від нападів нацистської авіації.
Зокрема, з Чорткова Тернопільської області було евакуйовано 954 в’язні, дорогою з них розстріляли 123 осіб.
У Чернівцях мали евакуювати 2 385 в’язнів.
Більшість із них вивезли або етапували пішим порядком на схід, а 222 особи – розстріляли.
4-5 липня (за іншими даними 6-7 липня) 1941 р. вагони із політв’язнями з Коломиї та Буковини на станції Заліщики Тернопільської області просто викинули зі зруйнованого вибухом мосту в річку Дністер.
На початку липня 1941р. з тактичних міркувань було зруйновано залізничний міст через річку Дністер (Кострижівка – Заліщики)
4-5 липня (за іншими даними 6-7 липня) 1941 р. з обох боків мосту органи НКВС пригнали два ешелони з вагонами із в’язнями (14 вагонів – кожен із 50-70 людьми). Один з цих ешелонів містив арештантів Чортківської в’язниці, інший – Коломийської. Це були переважно хлопці та дівчата з Буковини, Львівщини, Тернопільщини та Івано-Франківщини.
НКВСівці облили 14 вагонів пальним, підпалили (за іншими даними підірвали) та скинули із залізничного мосту у річку Дністер.
За іншими даними, в’язнів зігнали у два вантажні вагони і пустили з вокзалу на замінований міст. А міст з вагонами впав у річку Дністер..
Як відомо, береги річки Дністер тут дуже високі та стрімкі, і тому ніхто зі в’язнів не вижив. Все горіло і люди теж, тонули або варилися живцем, зверху на них впав паровоз.
Стрімка течія річки Дністер віднесла тіла багатьох людей аж до молдовського містечка Вадул-луй-Воде. Їхні руки були зв’язані дротом. Поховали цих українців у братській могилі.
До речі, тернопільський краєзнавець і дослідник людських доль Єфрем Олександрович Гасай (1938 – 2019) виявив, що декільком студенткам з цих вагонів вдалося врятуватися.
Радянська пропаганда, як і в інших подібних випадках у масових розстріли в’язнів НКВС у роки Другої світової війни, «повісила», цей злочин на нацистів. Та залишилося багато свідків, які бачили, що це скоїли більшовики.
У радянські часи, як зазначає Антон Могилюк, стверджували, що містечко Заліщики на Тернопільщині було окуповане німцями 5 липня 1941 р., а міст через річку Дністер знищили німецькі диверсанти. Насправді місто Заліщики зайняли цього дня румунські війська, німці ж увійшли в Заліщики 14 липня 1941р. Тож залізничний міст із вагонами з політв’язнями в ньому підірвали відступаючі органи НКВС УРСР.
Після проголошення незалежності України спеціальна комісія з розслідування цієї трагедії при Заліщицькій міській раді і організація «Меморіал» встановили: «На початку війни енкаведисти висадили в повітря залізничний міст і скинули у річку Дністер вагони з людьми».
Про кривавий злочин у липні 1941 р. на залізничному мосту через Дністер (Кострижівка — Заліщики) свідчать десятки очевидців із Заліщиків і ближніх сіл. Багато хто із цих небажаних свідків були заарештовані чи зникли безвісти у 1944 р. Деякі з них зібрав дослідник цієї трагедії Антон Могилюк, вчитель-пенсіонер зі села Слобідка Заліщицького району.
Зараз по обох берегах річки Дністер коло села Кострижівка (у 2019р) та в містечку Заліщики ( у 1992р) на місці трагедії стоять жертовні хрести, які нагадують про неї.
Зокрема, на одинокому хресті, встановленому на крутому схилі річки Дністер, поблизу залізничного моста в Заліщиках, який «є пам’яттю в’язням, що загинули в липні 1941 року», є напис: «катами НКВС змордовані, скинуті у два вантажні вагони і пущені з вокзалу на замінований міст. Внаслідок вибуху всі в’язні загинули у водах Дністра. ОУН-УПА»
До речі, в липні 1992 р. замість дерев’яного хреста поблизу залізничного моста в Заліщиках Ілля Томчишин, мешканець села Заліщиків спорудив кам’яний хрест.
А 7 липня 1999 р. посвятив цей хрест отець Іван Сендзюк.
Кожного року на початку липня люди вшановують біля хрестів по обох берегах річки Дністер у містечку Заліщики на Тернопільщині та в буковинському селі Кострижівка пам’ять загиблих панахидою і поминальним словом.
Від Заліщицької трагедії минув вже 3 рік. І знову рф повторює в Україні злочини комуністичного режиму, не гребуючи жодними засобами — тероризує, вбиває, залякує українців. Тому важливо не лише відстоювати свою волю та гідність зі зброєю в руках, а й берегти пам’ять про наших закатованих предків, єдиною виною яких було бажання жити на своїй вільній землі.
