Ціла минула ніч умістилася в білій цвітці сливки. Стиснулася до крішки і щезла – а цвітка розкрилася і визбирує сонце. А сонце йї вицуловує.. А біла цвітка жиє.. І по приморозках – жиє.. Вперта така і файна біла цвітка…

Побувавши у дністровських селах Нагоряни, Бузовиця, Комарове, Ломачинці, етнограф та публіцист О.Афанасьєв-Чужбинський у книжці «Нариси Дністра» залюблено напише: «Села і селища на дністровському узбережжі повсюди вражають красою розташування...»

Тогди ти мені перший раз дала в руки писачок. Коли самій дрижєли руки – того мусіла передати внучці узір. А зараз я тобі вперше кажу на «ти», бо ти – в іншому вимірі, ти душа-берегиня.

«Місце сили». Саме під такою назвою нещодавно побачила світ книжка Іванни Стеф’юк у видавництві «Брустури». Під палітуркою видання – рідкісні і подекуди епатажні звичаї буковинців, гуцулів, покутян, подолян тощо.

Мабуть, багато хто чув містичні і страхітливі перекази про місця, де може «ймити блуд». Мається на увазі неусвідомлений стан, коли людину водить невідома їй сила і всіляко збиває з дороги.

Мабуть, багатьом відомий вислів: «Та їх і зі свічкою не знайти»,або «вдень зі свічкою». І можна би сприймати цей вислів лише в тому сенсі, що свічка освітлює, а отже – показує оку де є що, якби не деякі цікаві свідчення, записані на Буковині.

Він тримає її на руках. Він – тато, вона – його маленька Валерія. Дівчинка розглядає тата у високій смушевій шапці, сумного дуже тата, і не розуміє нічого. А він стискає дитину в обіймах, ніби крилами обгортає.

Мені, малій, снилися зо три сни, які повторювалися стільки разів, що я з перших секунд знала продовження. Один з таких снів – горять Клими.. Клими (крім нашого фамілійного прізвища) – то ліс у Кобаках на межі з Рожновом.

Вони колишуться і помалу йдуть в туман. Гонорові ґаздині.. На шиї у кожної замість зґарди – по дзвонику, очі у кожної – світ безконечний. А ще вони вміють відчути, вміють заплакати і ще багато чого знають такого, що не відразу відгадають люди..

Бабу Гадєрку обминають колядники, обминають весільні дружки (бо ні одна родина кликати не важиться), обминає десятою дорогою навіть поштарка. Бо її хата «юй». І для малих, і для старших…

Крильми до скла – сріблиста нічна балеринка рада би вирватися, але шиба не пускає, і того вона «танцює». У нас на метеликів нічних і на міль кажуть «некля», це слово так пасує писаним крилам і дивній опівнічній душці...

Словесний супровід обрядів, ритуальні тексти – як вони звучать і чи усі з них можна проговорювати вголос? Питання риторичне, і один із перформансів на книжковому фестивалі «БукФест», шукаючи відповіді на ці за питання, поєднав різні формати.

Їх ведуть через Товмачик такою курною колоною, ніби кожна людина в тій колоні – хребець. Вона вийде з колони і – хребет посиплеться. Але вона не вийде, людина та. За колоною, в якій числили «Шміль, Йошко, Етка, Лев» було все інакше.

«А я скілько не дивилася – і нічо», - цією фразою мама обзивається до мене, коли ми говоримо про віру та й дива.

Гори сперли віддих – бо воріг горбами, а голод долинами йде. Війна. Вона нагострила зір сусіда на сусіда, навчила пантрувати кожен крок і вслухатися навіть у траву та лист. І війна навчила коротко й жорстко: хочеш жити – виживай.