Я спізнився на війну на годину – прокинувся того ранку щось о п’ятій. Ну, як спізнився – встиг. Всі ми встигли. Вже на розбитих східних заставах, під рускими ракетами, під військкоматами ще тоді у чергах, і у чергах до автозаправок та банкоматів.

Востаннє ми говорили на мій день народження. Я знав, що він подзвонить. Він завжди дзвонив. І ми завжди мали про що говорити. Довго. Настільки, що аж не помічали час.

До нього мене привів тато. Спочатку завдяки телевізору. Як пристрасний вболівальник, він усіх з того легендарного «Динамо» називав «лебедиками». Тож перший раз Фоменко прийшов до мене «лебедиком».

«Як виростеш, Ладзю, шобис мав три анцуґи», - казала мені баба Ганна, коли я ще ходив пішки під столом. Чому саме три, я не допитувався, але бабине побажання запам’яталося.

Він був тим співбесідником, про якого журналіст може мріяти. Вже потім я зрозумів: він міг однією фразою зібрати в кулак усю нашу журналістську увагу, щоб слухали його годинами.

Скільки їх по світах – ростовах, тель-авівах, монако і рубльовках?.. «Президентів», азарових, безіменних «піаністів» і деркачів...

Колишня міністерка закордонних справ Австрії Карін Кнайсль, пам’ятна тим, як у 2018-му танцювала на своєму весіллі з володькою путіним, розповіла, що живе у Рязанській губернії в селі Пєтрушово (не плутати з патрушевим!).

Вона закінчиться по 31-му липні в іншому серпні. В іншій спеці, в других зливах. Хоч може навіть таких густих і рясних. Я розпакую тривожну валізу з усім, що нажив для неї - для війни.

Чи розчарований я Вільнюсом? Ні. І не тому, що пережив Бухарест. Просто я у НАТО вже давно. Вступив собі та й все. Якось років 30 тому, коли набридло тодішнє київське різновекторне тупцювання, і коли втомився чекати на всю цю братію...

Пам’ятаю, як наприкінці 80-х «Слава Україні!» поверталося. Як його панічно, мов урагану, боялися по райкомах і обкомах компартійні товариші та як воно з криївок 40-х і 50-х у переддень відновлення українцями своєї Незалежності набирало нового змісту.

Кажуть, ніби ми втомилися – захищатися і боронити своє. Я не втомився - на мою втому дуже чекає путін. Кажуть, ніби нас на своїй землі тримають заложниками - у світи не пускають… Я себе заложником вдома не відчуваю.

Затасканий руский маразм про «спорт внє палітікі» несподівано отримав нових прихильників. Ну, не те, щоб аж надто нових.

Ми з братом дуже любили його – найліпше Різдво нашого дитинства. Я – то найбільше пору, коли йшло до Вечері, і мама з бабою Ганною ще щось доробляли на кухні.

Здрастуй, родом зі свободи! З «Червоної рути» 1989-го, з мітингів на межі 80-90-х, де нас так натхненно розганяли совєцькі міліціянти дивними тоді для нас, молодих, гумовими кийками. І, звісно, з 1991-го, здрастуй, коли відновлювали Незалежність.

Пам’ятаю, що ти сказав у перший день, 24 лютого: «Буде тяжко, але ми встоїмо. Бліцкригу у росіян не вийшло. Вмиються власною кров’ю!». Сказав - як відрізав, хоч дуже скупий на слова.