Олександр Джуряк, староста села Валя Кузьмина, що входить до Волоківської об’єднаної територіальної громади на Буковині, пішов у своїх сорок дев’ять років на збори резервістів, промінявши кабінет у сільраді на польові умови. 

Чоловік розповів кореспонденту molbuk.ua, що це йому більше до душі, бо раніше 25 років відслужив у міліції.

"На збори резервістів цього року пішов уже вдруге. Вручили повістку ще у серпні торік, – говорить Олександр Джуряк. – Навчання проходили у Тернополі. Я був у 44-й бригаді протитанкової артилерії".

Чоловік каже: "Розумів, що це мій обов’язок. Мені вручили повістку, коли був у сільській раді, і зрозумів, що треба йти. Вдома дружина і два сини з невісткою спочатку хвилювалися, але потім мене зрозуміли. Багато хто виїжджає за кордон, але я не став. До того часу понад двадцять п’ять років відслужив у лавах міліції, а зараз на пенсії. Мені дуже подобається захищати Батьківщину".

"Перший раз на навчаннях приїхало більше тисячі резервістів з усіх куточків України. Знайшов багато серед них друзів і однодумців. Було чимало чоловіків і з Буковини. Спочатку було важко, сумував за домом, дружиною і дітьми, але до всього звик. За відмінну службу торік дали навіть грамоту від командира. Цього року повістка прийшла 30 липня, а другого серпня я поїхав на навчання у Тернопіль. Зараз на навчаннях у Рівному на полігоні", – розповів він.

"Смачно годують. Живемо у наметах. Умові польові, про те звик. Видали нам нову форму. Мені тут дуже подобається. Дружині і синам дзвоню щодня. Вони кажуть, що хвилюються за мене, а я кажу, що в мене все добре. Додому повернусь через місяць", – говорить Олександр.

Староста додав, що пишається тим, що служить в армії: "Я хочу приносити користь людям і захищати їх. Думаю, що якби більше людей не тікали, а хотіли захищати державу, то було би у нас все краще".

Дружина Софія говорить, що, коли вперше дізналась про те, що чоловік повинен іти на збори резервістів, то неабияк злякалась: "Спершу навіть не повірила. Боялась, як кожна жінка. Розуміла, що на Сході йде війна. Було тяжко".

"Я пишаюсь своїм чоловіком, адже він прийняв таке рішення і не втік за кордон. Коли дзвоню до нього, то Олександр часто переконує, що все буде добре. Він у мене дуже сміливий і розумний. Бувало, що переривався зв’язок. Пам’ятаю, що спочатку казала: не відпущу. Але чоловік вмовив", – розповідає Софія.

Жінка каже, що за двадцять п’ять років сімейного життя звикла: "Така вже у нього робота. Коли працював у міліції, то йшов на роботу зранку, а приходив ввечері. Мені треба було змиритися, бо він любив ту справу. Старший син успадкував від нього цю любов".

"Наш молодший син зараз перейде у восьмий клас. Каже, що йому не вистачає хвилин, щоб наговоритись з татом", – додає.

"Я гордий, що тато у своїх 49 не злякався і мужньо пішов служити. До нього як до старости села прихильно ставляться люди. Тато телефонує, коли є на те час. Зізнався, що роки беруть своє, але він намагається не відставати від молодших", – говорить син Іван.