У пошуках зниклої дитини важлива перша година. Далі - є ризик, що дитину не знайдуть

30.06.2019 14:48   Джерело: CvNews
Опубліковано : Іванна Капустянська

На тлі резонансних злочинів проти дітей у суспільстві актуалізуються розмови про імпотентність поліції та інших уповноважених органів, влади в цілому, які, мовляв, «нічого не роблять для захисту дітей». 

Про пошук зниклих дітей та торгівлю дітьми, попередження кібербулінгу та домашнього насильства, а також про ризики створення публічного «реєстру педофілів» в інтерв’ю УНІАН розповіла представник Уповноваженого Верховної Ради з дотримання прав дитини та сім’ї Аксана Філіпішина.

Превентивна діяльність, зазвичай, проходить повз увагу пересічних громадян. Оцініть, будь ласка, роботу держави в напрямку превенції. Чи є, за що лаяти? Територія нашої країни велика. Регіони різняться за площею, навіть дещо вирізняються за культурою та ментальністю. Однак, коли ми говоримо про державну політику та превентивні заходи, про відповідальне батьківство та відповідальність за певні дії на рівні законодавства, вимоги є однаковими. В цьому контексті ми розглядаємо проблему як одне ціле.

Останнім часом український інформаційний простір збурюється повідомленнями про зникнення, викрадення, загибель, ґвалтування наших дітей. Власне кажучи, підстави до цього і є, і не має. Так, статистика Національної поліції щодо кількості зниклих дітей за повідомленнями від батьків та родичів щороку загрозливо зростає. У 2015 році до органів поліції надійшло приблизно 4,5 тис повідомлень про зникнення дітей.

У 2016 – майже 6 тис повідомлень. 2017 рік – вже 8 тис, у 2018 – 10 425 повідомлень. Станом на червень цього року таких повідомлень – 5 795. Тобто до кінця року ми приблизно виходимо на 12 тисяч. Але погано це чи добре – ріст статистики щодо кількості зниклих дітей?

Ви маєте на увазі, що люди почали частіше звертатися до поліції, а своєчасне звернення – це і є превентивний механізм?

Саме так. На моє переконання, люди почали більше довіряти поліції. Так само позитивними є тенденції щодо ефективності дій поліції. У 2016 році, коли зникло майже 6 тис дітей, їхнє знаходження протягом першої доби після зникнення було на рівні 79%. У 2018 році цей показник вже був 89%. За неповних шість місяців цього року – вже 92% знайдених дітей впродовж першої доби. Звичайно, хотілося б бачити сто відсотків. Щоб ані діти, ані батьки не зазнавали страждань. Проте поліція навчилася реагувати, координувати свої дії, ставити правильні запитання батькам і родичам, щоб ефективно спрацьовувати і повернути дитину до дому. Звісно, не треба забувати, що цифри не є стовідсотковим показником реальної ситуації. Це в США, якщо місцеперебування дитини не відоме кілька годин, то відразу повідомляють поліцію. А у нас батьки можуть самостійно розшукувати дитину, звертатися до поліції тільки після кількох діб.

Читала, що в світовій практиці, якщо дитину не знайдено протягом перших годин-діб, то ймовірність знайти її живою зменшується в рази. Це насправді так?

Так, і це реалії, на які треба зважати.

Наскільки мені відомо, відповідно до законодавства, у нас оператори мобільного зв'язку мають право передавати поліції інформацію про останнє приблизне місцеперебування телефону дитини в останні години та дні перед зникненням тільки за рішенням суду. Це дуже гальмує розшук?

Не готова коментувати цю ситуацію, бо не є слідчим. Але оперативно-розшукова діяльність, доволі ефективна, судячи з цифр. У разі повідомлення про зникнення дитини, одразу перевіряється ст. 115 Кримінального кодексу «Умисне вбивство» та вносяться відомості до єдиного реєстру досудових розслідувань. Це правило існує упродовж останніх років. Тобто, зникла дитина – піднімаються усі. Виїзд поліцейських додому дитини, вилучаються її речі, виводяться кінологи, допитуються батьки, родичі, друзі, знайомі.

Чи можете виокремити певні категорії зниклих дітей?

Більшість - це підлітки 14-17-ти років, яких умовно можна поділити на кілька категорій. Наприклад, діти-сироти чи позбавлені батьківського піклування. Вони залишають місця альтернативного догляду - притулки, інтернатні заклади, прийомні сім'ї чи сім'ї опікунів - вважаючи, що там пригнічують їхню волю та особистість. Цих дітей знаходять у батьків, позбавлених батьківських прав, родичів чи знайомих, колишніх вихованців тих самих сімей або закладів.  Друга категорія – це діти, у яких складні стосунки з батьками. Залишити домівку – це протест для такої дитини. Прагнення довести батькам свою самостійність. Також є підлітки, які йдуть з дому через закоханість. Своє кохання вони вважають більш важливим, ніж необхідність повідомити батькам про свої наміри. Чи діти, які вирішують починати доросле самостійне життя, і які опиняються у друзів чи знайомих в інших містах. Є діти «мандрівники»: «Поїхав «подивитися Київ», повернусь за добу – ніхто не помітить».  Пригадую одну таку ситуацію часів Майдану. 13-річний хлопчик з Чернігівщини приїхав подивитися на події. Дитина була на Грушевського того дня, коли почався штурм. Заліз на дерево з цікавості, потім впав – опинився у лікарні в непритомному стані. Маленькі дітки зникають за різних обставин, у тому числі, через викрадення. І ми не виключаємо насильницькі дії щодо дітей, як-то намір вбити, зґвалтувати, втягнути в злочинну діяльність, все це є. Однак, переважну більшість зниклих дітей знаходять ще протягом першої доби. Дуже незначна кількість тих, доля яких невідома. За даними Національної поліції, на сьогодні в розшуку на 7 млн 600 тисяч дітей України перебуває 34 дитини. Втім, хочу правильно окреслити мою позицію. Для мене цінним є життя і здоров'я кожної дитини. Навіть, якщо мова йде про один випадок на понад сім мільйонів.

null
Фото з мережі Інтернет

Переглядаючи у соцмережах реакції на злочини проти дітей, нерідко натрапляла на типові коментарі – до дітей нікому немає діла, ні місцевій владі, ні поліції, поки не відбудеться нічого трагічного. В якій мірі місцева влада несе відповідальність за запобігання злочинам проти дітей? У вас є претензії?

Дуже зручно перекладати всю відповідальність на місцеву владу чи поліцію. Хоча, перш за все, відповідальність за виховання та нагляд за своїми дітьми лежить на батьках. Але держава має батькам постійно про це нагадувати – говорити з екранів телебачення, в соціальних мережах, по радіо, в закладах освіти, в тому числі, на батьківських зборах. Батьки не мають втрачати пильність. Всі діти мають бути живими, здоровими, мати батьків та гідні умови виховання та життя. Батьки мають подумки себе запитувати: «Чи все я зробив для цього?» Наприклад, якщо дитину відправляють в магазин, то, з одного боку, це привчає до самостійності та виховує. Але з іншого боку, батьки мають пам'ятати, яким маршрутом буде йти їхня дитина. Можливо, йти за дитиною на відстані. Або ж впевнитися, що дитина не буде йти дворами, вздовж парку чи в пору доби, коли на вулиці мало людей.

Безумовно, передбачити всі ситуації неможливо. Але стосовно певних ситуацій дитина має бути навчена та проінструктована. Не має зупинятися та розмовляти з дорослими чи незнайомими дітьми, які пропонують кудись піти, бо хтось десь потребує допомоги… Звісно, є сім'ї, де батьки за горілкою вже нічого не бачать. Такі сім'ї – це групи ризику. І тут дійсно важлива відповідальність органу опіки та піклування, яким є місцева влада. Захист прав дітей є в законі «Про місцеве самоврядування» і в законі «Про місцеві державні адміністрації». Соціальні служби мають постійно пам'ятати про дитину, не забезпечену увагою батьків. І якщо таку дитину не вилучають із неблагополучної сім’ї, а вона потім ходить по смітниках або по озерах – це сфера відповідальності місцевих органів влади. Вибачте, я доросла людина, але на озеро Вирлиця не пішла б і білим днем. Маленькій дитині там абсолютно нічого було робити (23 червня у Києві в озері Вирлиця було знайдено вбитого 9-річного хлопчика, – УНІАН)… Щодо органів поліції, то вони мають проводити превентивні заходи стосовно запобігання правопорушенням, як з боку людини, так і щодо людей. Зокрема, мова йде про зустрічі в школах з дітьми з приводу безпекової поведінки. Такі заходи проводяться. Але, на мій погляд, їх недостатньо. Загалом, у нас в країні відбуваються перекоси. Коли є якийсь інформаційний привід, всі кидаються його загасити. Наприклад, суспільство інформаційно збуджується з приводу булінгу, і всі ми – юстиція, поліція, правозахисники, вчителі, батьки – віддаємося темі протидії булінгу.

Безумовно, з цим явищем потрібно боротися, але маємо пам'ятати, що не тільки булінг загрожує нашим дітям. Не меншими загрозами для дитини є викрадення, дії проти її статевої свободи або недоторканості, домашнє насильство в усіх його проявах, кібератаки з використанням персональних даних в соцмережах і багато іншого. Ризики для дитини мають аналізуватись і щодо кожного з них має проводитись превентивна робота. Після трагедії з Дашею Лук’яненко, яку злочинець перед вбивством намагався зґвалтувати, активізувалося обговорення щодо створення реєстру педофілів. Верховну Раду закликають ухвалити законопроект №6607, який передбачає такий реєстр та хімічну кастрацію для педофілів.

Офіс Уповноваженого це підтримує?

Мої співчуття родині, це жахливі речі. Але на макрорівні я не розумію зв’язку між конкретним випадком з Дашею та наявністю такого реєстру. Реєстр не врятував би цю дитину. Адже тих, хто скоює злочин вперше, в ньому не було б і не могло бути –  інформацію про осіб пропонується вносити вже на підставі вироку суду. Позиція Офісу Уповноваженого щодо створення в Україні «реєстру педофілів» однозначна - ми підтримуємо посилення відповідальності за будь-які злочини проти дітей, у тому числі і сексуального характеру. Проте не погоджуємось з ідеєю відкритого реєстру. Зокрема, через нашу недосконалу систему правосуддя. Якби у нас була впевненість в тому, що всі, хто відбувають покарання, скоїли ці злочини – не питання… Але нагадаю, що за злочини педофіла Чикатило розстріляли двох невинних. Вони також мали б бути в реєстрі? Взагалі, перш за все, маємо дати собі відповідь на питання – яка мета створення реєстру. Бо мети відкритого реєстру я не розумію. Реєстр - «страшилка», який ніяким чином не захищає від педофіла, який вперше вийшов на «полювання», щоб люди цілодобово перевіряли сусідів? Якщо ж реєстр професійний, створений з метою якомога швидшого розкриття злочинів, то ми повністю «за». Ця мета є зрозумілою. Нещодавно Україну сколихнула історія зі вбивством 11-річної Даші Лук'яненко

В законопроекті №6607 передбачається саме професійний реєстр. Правильно, але це вже після наших зауважень було зроблено. З самого початку був законопроект, в якому пропонувався відкритий реєстр… В тому вигляді, який законопроект є зараз, ми його підтримуємо. Законопроектом №6607 про посилення відповідальності за злочини проти статевої свободи та статевої недоторканості малолітньої дитини передбачається до 20 років позбавлення волі за вперше скоєний злочин (за вчинений повторно – довічне).

Після не менше як десяти років ув’язнення, за згодою засудженого, в добровільному порядку, невідбута частина покарання може бути замінена хімічною кастрацією. Тобто, ін'єкційним пригніченням сексуального потягу. Але хімічна кастрація застосовуються тільки до педофілів, тобто, якщо у засудженого встановлено психіатричний розлад.  Адже, згідно з Міжнародною класифікацією хвороб, педофілія – це психіатричне захворювання, розлад сексуальної переваги. Держателем реєстру є Міністерство внутрішніх справ України, а користувачами – прокурори, слідчі та інші уповноважені особи. Також отримати інформацію за запитом щодо факту перебування в реєстрі конкретної особи можуть керівники навчальних закладів або охорони здоров’я, які працюють з дітьми. Наприклад, якщо є підозри стосовно людини при прийнятті на роботу.

Чому Офіс Уповноваженого проти відкритих реєстрів? У США та багатьох країнах Європи вони саме такі.

Так, частина штатів в США запровадили відкритий реєстр майже двадцять років тому – так званий закон Меган. Так його називають за ім'ям загиблої дівчинки, яка була зґвалтована та вбита сусідом – людиною, щодо якої ні у батьків, ні у дитини побоювань не було. Однак, якщо погуглити експертну аналітику щодо «Меган», то Сполучені Штати визнають його негативність з точки зору того, що явище стало більш латентним. Розумієте, «реєстр педофілів» – це умовна назва. Далеко не всі злочини сексуального характеру щодо дітей скоюють класичні педофіли з психіатричними розладами, а законопроект передбачає включати до нього всіх засуджених за злочини проти статевої свободи і недоторканості дитини, від зґвалтування до розбещення. Це широке коло осіб. Нагадаю, що за неодноразово озвученими даними, за дослідженнями ЮНІСЕФ і Ради Європи щодо сексуального насильства над дітьми, в 70-ти відсотках випадків злочинці входять в близьке коло дитини-жертви. Це так в цілому в Європі, включаючи Україну.

Тому про такі злочини багато не повідомляють, погана доведеність та розкриття. У разі відкритості реєстру з'являються великі ризики того, що люди ще більше замкнуться, уникаючи публічного розголосу щодо ситуації в їх родині.

 


За матеріалами УНІАН. 

Хочете повідомити нам свою новину? Пишіть на електронну адресу cvnews.cv.ua@gmail.com. Слідкуйте за нашими новинами в Твіттер і долучайтеся до нашої групи і сторінки у Фейсбук.
Джерело: CvNews  
Загрузка...