Продовжуємо розвінчувати міфи про керманича ОУН. У першій частині матеріалу ми ознайомилися з біографією Степана Бандери і зрозуміли, як він здобув статус лідера українського визвольного руху. Зараз поговоримо про ідеологію Бандери на прикладі його теоретичних статей і публічних виступів, аби порівняти їх із тезами, які поширює ворожа пропаганда.

Бандера — поплічник Гітлера

В якості лідера революційного крила ОУН Степан Бандера шукав міжнародних союзників, які могли б допомогти звільнитися українському народу від радянського ярма. Обов’язковою умовою такої співпраці для Бандери були гарантії повної незалежності України як держави серед імовірних країн-партнерів. 

Напередодні Другої світової війни мало кого на Заході турбувало українське питання. Ідеєю Бандери зацікавилася лише Німеччина, яка у 1918-му підтримувала в Україні гетьманський режим Петра Скоропадського. 

Однак після вторгнення нацистів на територію України риторика Гітлера різко змінилася. Маючи відносно нашої землі власні колонізаторські плани, фюрер засудив проголошення Бандерою “Української Держави” і запроторив його до в’язниці. Також від рук нацистів загинули троє братів Степана — Богдан, Олександр і Василь.

Пізніші спроби співпраці гітлерівців із українськими націоналістами теж не увінчалися успіхом через непоступливість Бандери. Від другої половини 1940-х керманич ОУН-Б ставився до нацистів виключно негативно. Він вважав Третій Рейх таким самим ворогом українців, як і СРСР:

– Пам'ятаймо далі, що наша боротьба проти гітлерівської Німеччини тепер має велике значення, а з часом буде його втрачати. Якщо цього тепер не використаємо, то з таким трудом здобутий політичний капітал великою мірою розтратимо.

(“Значення широких мас та їх охоплення”, 1946)

– Це й був плян революційно-повстанської боротьби ОУН-УПА в час другої світової війни, плян боротьби на два фронти: проти комуністичної Москви й проти гітлерівської Німеччини.

(“Питання атомової війни й визвольна революція”, 1957-1959)

Бандера — нацист

Позиціонуючи керманича ОУН-Б як нациста, російська пропаганда апелює до двох принципів гітлерівської ідеології: націоналізму (утвердження переваги однієї нації над іншими) та расизму (дискримінація, насильство та інші утиски за расовими ознаками).

У теоретичних працях Бандера справді наголошував на провідній ролі українського народу. Але виключно в питаннях, що стосувалися боротьби з радянським режимом.

Жодних закидів іншим народам і країнам відносно їхньої “меншовартості” Бандера офіційно не робив. Натомість підкреслював, що українці мають допомагати іншим поневоленим “совєтами” націям у визвольній боротьбі та сподіватися на їхню взаємну підтримку в національній революції:

– Український національний рух не має нічого спільного з нацизмом, фашизмом або націонал-соціялізмом. Український націоналізм борерться проти імперіалізму, проти тоталітаризму, расизму, й всякої диктатури чи застосування насильства. Ім’я “український націоналіст” є співзвучним з “український патріот”.

(З інтерв’ю німецькому радіо в Кельні, 1954)

– За самостійну Україну можна боротися і в Туркестані, і в Сибірі, і навпаки — за самостійні Ідель-Урал чи Грузію в Україні.

(“Завдання ОУН під сучасну пору”, 1951)

– І коли українська спільнота на чужині так сприйматиме і реалізуватиме ідею фронту поневолених націй, то цим самим вона зміцнить і скріпить цей фронт, цим самим вона допоможе успішній дії цього фронту на Батьківщині, який бойовими чинами, побратимством крови вояків УПА з вояками всіх поневолених народів в єдиних лавах так широко є здійснюваним.

(“Фронт поневолених націй”, 1950)

Бандера — терорист

Щоб розібратися із цією тезою, маємо спершу з’ясувати сенс понять “тероризм” і “терор”. Обидва походять від латинського слова “страх”, але мають відмінності у значеннях. Тероризм — це використання насильства для досягнення ідеологічної, політичної або релігійної мети. Тоді ж, як терор — насильницькі методи управління державою для придушення свободи, інакомислення та опозиційних поглядів серед її народу.

З огляду на це не слід заперечувати факт, що ОУН-Б займалася тероризмом, бо вважала його єдиним дієвим методом у боротьбі за незалежну Україну. Втім, бандерівські теракти не зачіпали мирних українців, а були направлені виключно проти впливових фігур у польській (першопочатково) та радянській владних елітах. Сам Бандера у розповідях про діяльність організації використовував термін “визвольна революція”.

При цьому жодним чином Бандеру не можна звинувачувати у терорі українців. На відміну від нацистів і радянської влади: 

– Віра в людину, її шляхетні, позитивні прикмети і пориви, її суспільницький інстинкт, плекання і піднесення тих добрих сторінок людської природи — протиставиться большевицькій ненависті і погорді до людини та породженій нею системі примусу, насильства і найжахливішого терору.

(“До засад нашої визвольної політики”, 1946)

– Проти большевизму — системи безоглядного терору, безправства, тоталізму — є можливий тільки один спосіб визвольної боротьби для поневоленого народу — безкомпромісова революція.

(З інтерв’ю закордонним журналістам, 1950)

– Тоталітарна система, диктатура і сваволя державної бюрократії, повне знехтування людини, система безоглядного терору, такі засоби, як концентраційні табори, масове винищування непокірних елементів — усе це націонал-соціялізм живцем перебрав від большевизму. В одного й другого та сама практика.

(“Українська національна революція, а не тільки протирежимний резистанс”, 1950)

Бандера — ворог демократії

Маніпуляції ворожої пропаганди щодо “нацистських” позицій Бандери заперечують його прихильність до демократичних цінностей: свободи слова, народного волевиявлення, толерантності до інших народів та світоглядних принципів тощо.

Але у виступах та статтях лідер ОУН-Б прямим текстом артикулює свою прихильність до демократії. Їй він протиставляє  псевдодемократичність радянського та нацистського режимів, а також олігархію — правління вищих класів суспільства, відірване від народних мас:

– Без власної держави, без визволення, отже і без визвольної боротьби, Україна не може мати ані свободи, ані добробуту, ані якої-небудь тіні демократії.

(“Українська національна революція, а не тільки протирежимний резистанс”, 1950)

– Відокремлення партій від громадянства, їх замкнення в собі й відсутність будь-якого їх впливу на суспільство й контролі суспільства над ними — це вияви нездорового стану, а будувати на ньому Національну Раду — це система олігархії, а не демократії. Ми проти такої системи.

(“Слово до українських націоналістів-революціонерів за кордоном”, 1949)

– Тяжко уявити більше компромітування поняття демократії, від того, як це зроблено «демократичністю» СССР, і тим, що держави, які є речниками західньої демократії, своєю мовчазною згодою і цілою політикою супроти СССР увели його — большевизм — у громаду демократичних сил.

(“Українська національна революція, а не тільки протирежимний резистанс”, 1950)

Бандера — противник комунізму

Цей міф популярний як серед російських пропагандистів, так і серед українських націоналістів. Насправді ж Степан Бандера з прихильністю ставився до комуністичних ідей Карла Маркса. Ба більше, схвалював їхній ранньорадянський варіант в інтерпретації Леніна. Імовірно, саме звідси ростуть ноги путінського наративу про те, що Україну “створив” Володимир Ілліч.

Лідер ОУН-Б стверджував, що ідеї радянського комунізму жахливо спотворив Сталін. Під час правління диктатора вони виродилися в криваву тиранію:

– Жовтневу большевицьку революцію мусимо розцінювати позитивно, відмічати її здобутки, а бити тільки сталінські методи, що зіпсували марксівсько-ленінські ідеї, у яких є багато вартісного.

(“Призабута научка”, 1956)