кураторка етнографічного проекту «Спадщина» Буковинського центру культури і мистецтва, кандидатка філологічних наук, письменниця

Всі блоги

Вулиця Переселенська (образок на реальній основі)

09.08.2022 01:03 Джерело: CvNews
Автор : Іванна Стеф'юк

Равлик. Фото з мережі Інтернет

Дуже короткі: у Чернівецькій області визначились із тривалістю весняних канікул (ІНФОГРАФІКА)

«А я складу отако руки човником, а ти нарвеш малини і віднесеш татови», - в саду розрісся старий і духмяний малинник. Катерина вибирає по ягоді і складає старшій доньці в човник її діточих долонь. Там, в Драгасимові, у них так само був малинник.

Катерина ловиться рукою за підсохлий листок малини і думає. Тримає собі і думає. Ця малина нагадує їй рідні краї, а тут вони – приїжджі. Там адресувала конверт «вулиця Головна», тут – «вулиця Переселенська»… Тут все інакше, така сама лиш малинка посеред саду. А все решта – инче.

- Неньо, а відки ми?

- Нас привезли. Будеш старша – розкажу.

- Я вже старша.

- Таки фист?

- Иги.

Катерина горне малу до себе, а та забула про «човник» і порозсипала малини. А дощовою травою повзе слимачок, і провадить за собою писану хатку.

- Нас вивезли вночи?

- Ні, то була днина. А тебе взагалі на білому світі не було. Я і твій дєдя лиш були. Нам сказали розібрати хати, спакувати всі пожитки і чекати в центрі села, а далі на Снєтин, а далі у вагони, а хати наші розібрані їхали поїздом за нами.

- Ніби равлики, - задумалася мала.

- Ніби равлики.. Ти того не знаєш, і дай Боже би не знала – складати своє житє у пакунки і їхати у цілком незнайомі місця. І розуміти: їдеш межи чужі люди. Місцеві, миколаївскі, вже нас чекали. Правда перші місіці дивилися, хто ми є – не вірили аж так відразу. Але ніде-с не пропадеш, коли ти людина. Би-с знала.

І Катерині перед очима той вівторок. Вона, двадцятирічна юнка-жінка, вже бачить, як з її хати здоймають верх. Хати розбирають всім, наказ «вакуватися» не обговорюють. Кожен потихо розбирає свої господарства і душею тремтить, як стрижена вівця.

А Катеринка дивиться на своє віно, - а віно на неї глипає, двадцятьма парами очей. Катерині у придане дав дєдя вівці, бо гонорову доньку має, і вони їй, молодій, зачинали днинку – ту погладить, до тої заговорить, а тій отави доброї підкладе. А тепер її віно, відчуваючи скорий ярмарок, збилося у гурт і миркотить. Банно їм, сараким. І Катеринчина молода душа чисто овеча – стоїть, трясеться і лиш то що не плаче. А плакати не можна.

- Ти, Нусько, родилася вже тут. І сестричка твоя тут. Ви тут не чужі.

- А ти – чужа?

- А я ..привикла.

Мама Катерина терпляче збирає малій в човник свіжу малину – та вже розсипалася, треба все починати спочатку.

- Неньо, мені згуста снитси дорога.

- І мені. Дорога буває різна. Одної боїшси, за другу хапаєшси.. Прийде і наша дорога.

А равлик пірнає в росяну траву і поволі зникає – він має свою дорогу, і його писана хатка долає ту дорогу разом з ним. Він не квапиться і не боїться. Бо знає, наскільки вчасний цей світ і його дивні дороги.

*Образок присвячено усім примусово вивезеним у 50-х роках родинам із села Драгасимів (Снятинщина) і всім переселенцям через сучасну російсько-українську війну