Він тримає її на руках. Він – тато, вона – його маленька Валерія. Дівчинка розглядає тата у високій смушевій шапці, сумного дуже тата, і не розуміє нічого. А він стискає дитину в обіймах, ніби крилами обгортає.

Бабу Гадєрку обминають колядники, обминають весільні дружки (бо ні одна родина кликати не важиться), обминає десятою дорогою навіть поштарка. Бо її хата «юй». І для малих, і для старших…

Крильми до скла – сріблиста нічна балеринка рада би вирватися, але шиба не пускає, і того вона «танцює». У нас на метеликів нічних і на міль кажуть «некля», це слово так пасує писаним крилам і дивній опівнічній душці...

Їх ведуть через Товмачик такою курною колоною, ніби кожна людина в тій колоні – хребець. Вона вийде з колони і – хребет посиплеться. Але вона не вийде, людина та. За колоною, в якій числили «Шміль, Йошко, Етка, Лев» було все інакше.

«А я скілько не дивилася – і нічо», - цією фразою мама обзивається до мене, коли ми говоримо про віру та й дива.

Гори сперли віддих – бо воріг горбами, а голод долинами йде. Війна. Вона нагострила зір сусіда на сусіда, навчила пантрувати кожен крок і вслухатися навіть у траву та лист. І війна навчила коротко й жорстко: хочеш жити – виживай.

На підвісній кладці над небесною Рибницею предок грає у тилинку. Дрібонько, дивно так грає предок Николай. Там, на тому світі, так само Рибниця є. А верх неї – кладка підвісна, а на поручнях її – киптарі розпростерті.