Після початку повномасштабного вторгнення вона поїхала в безпечніший регіон. А я залишилась працювати в новинах.
⠀
Я хотіла обіймати її, доки стане сили, і гладити, як кота. Я хотіла сказати їй, що ми не конкуруємо болем. Бо біль - це не та категорія, якою можна мірятися. Перед лицем війни нема героїнь і слабачок. Є люди, їхній вибір, їхнє життя і їхні травми. Ми боремось з окупантами, а не одні з одними. Це так очевидно, - думала я.
⠀
Але вчора до мене дійшло, як це - мірятись болем. Пробачте, шо про це пишу, посмійтеся з мене, маєте право. Днями у Києві відновив роботу ресторан Жені Клопотенка. Ми з колегами пішли туди на борщ. А потім підписниця написала, що негоже їсти борщ, доки люди страждають під окупацією.
⠀
Я пообіцяла собі не плакати в соцмережах, не транслювати страждання і біль, доки не переможемо. Я писала про жарти в бомбосховищах, про бойовий дух знесилених журналісток перед ефірами, про натхнення і життя. А тут така маячня з борщем.
⠀
Але ні. Не маячня. Я серйозно. Ми зараз переживаємо абсолютно нелюдський, жорсткий досвід. І вчимося реагувати на вину, на біль, на втрати, на сором, на цей дикий і хворобливий контекст. У нашому емоційному багажі немає з десяток повномасштабних війн, де ми виробили психологічний функціонал для перетравлення всіх цих емоцій, сліз, докорів і борщу.
⠀
У моєму блозі ви побачите багато болю і рефлексій на те, що відбувається. Але після перемоги! А зараз тут буде життя, боротьба, натхнення, віртуальні обійми. Ах, і борщ, як же без нього. 
⠀
Наприкінці лютого ми всі прокинулись в країні, де людям болить. Комусь більше, комусь менше, комусь нестерпно. І наше почуття вини не здатне цього змінити. Навпаки.
⠀
Тож моя дорога, прекрасна колего. Якщо ти читаєш цей пост, знай: я б ніколи не наважилась залишити своє життя, все що люблю і до чого звикла, як це зробила ти. Ти молодець. Я за тобою сумую і дуже чекаю, коли ми переможемо. І підемо на борщ у безпечному мирному Києві. Я знаю класне місце.

https://www.instagram.com/emmocean/