Пам’ятаю, що ти сказав у перший день, 24 лютого: «Буде тяжко, але ми встоїмо. Бліцкригу у росіян не вийшло. Вмиються власною кров’ю!». Сказав - як відрізав, хоч дуже скупий на слова.

І, мабуть, ти правий, мій генерале: найпереконливіше на війні говорять з ворогом гармати. За сім місяців, відколи борониш нас від супостата, світ вже знає: твоя зброя – дуже переконлива. І твої солдати – українці – з криці.

То ти, а не руский фюрер, пачками звільняєш його генералів на українському фронті. То в тебе закохані всі українки, хоч знаємо: ти вірний одній - Олені. І Україні! Це їй ти сказав, що зробиш все можливе. І зробив… неможливе. Як вірний син, як генерал і солдат. Це тебе світовий Time включив у сотню найвпливовіших людей світу, а українські міста називають твоїм іменем свої вулиці. То ти продукуєш для дуже балакучих інформаційний контент - є таке у професорів журналістики визначення інформаційного наповнення медіа. У своєму словесному мовчанні ти дуже голосний нюзмейкер, мій генерале.

Останніх вісім місяців – то на весь світ. Він тобі цього ще не сказав, але точно знає, що ти борониш нині не лише свій нарід, свою Батьківщину і Європу водночас. Ти борониш зараз його – цей крихкий світ, мій генерале. А все тому, що якось не побоявся признатися на цій війні: «Нам всім важко, дуже важко. Але вже ніколи не буде соромно».

Так, ти дуже голосно мовчиш, мій генерале, але вмієш і сказати. Знаю, це великий талант – підняти і повести під кулями в атаку за собою солдата. Україну підняти. Ти це робиш уже сотні днів. Як рядовий і генерал. Як Черчилль, Рейган і Гавел водночас. Але найкраще, звісно, як Залужний, мій залізний генерале!