Впертий посаг (образок)
29.10.2023 01:19 Джерело: CvNews
Автор : Іванна Стеф'юк
Автор : Іванна Стеф'юк
Крильми до скла – сріблиста нічна балеринка рада би вирватися, але шиба не пускає, і того вона «танцює». У нас на метеликів нічних і на міль кажуть «некля», це слово так пасує писаним крилам і дивній опівнічній душці, яка летить на світло, навіть якщо то буде останнє світло їхнього короткого життя.
Я сиджу у відкритому вікні. По цю руку – хата освітлена і бабка миски миє, по ту руку – темна зіркаста ніч… І цикади такі – ніби вони цього дивного теплого жовтня мають виповісти все, ніби далі не буде тепла.
- Вікно закрий, ти, чудо! Хочеш, аби неклі на світло поналітали?
- Хочу..
- Іва’, я раз сказала..
Слухняно закриваю. Ну як слухняно – прикрила, позаяк прикрила, і висунулася надвір – ніч тепла дуже, її слухати хочу собі.
Якийсь щем такий щенячий.. За цим теплом, за ночами зіркастими – не хочу впускати зиму, та й її завірюхи, та й сніги.. Хочу боса бігати понадвірку і цикади слухати. Але дні мої – метелики чисто, ні одному не змогла сказати «побудь мені довше». Стрепіцкався – і нема.. Лиш очима водиш за візерунками крил його...
А під хатою на лавці – таріль блискучий. Бабка забула.. Такий з дутого жовтого скла, вкритий чимсь веселковим. Бабка казала мені, що такий перелив дає нафта, а таріль той – польський. На дні тареля – маленька некля, і краєчками її крил – ніби виткав хтось кавальчики ліжника саморідного.. Я лиш до неї – а вона злетіла. У чорну ніч писаними крильцями. Лиш на мисці відбиток сріблястий лишила.
- Ба’, а відки в нас ця миска?
А таріль той правда не подібний ні на який з наших. Він один такий якийсь..панський.
- Я купила цей таріль і оту шафу, коли віддавалася, - бабка втирає руки і забирає в мене знахідку.
- В магазині?
- Ні, з рук. То ніби коли людина продає своє другій людині.. Поляки в нас тут жили, були в Гашнові, були від толоки.. Файні люди. І прийшла така пора, коли всі поляки відси вакувалиси. І того спродували то, що забрати в дорогу не могли…
Бабці перед очима вечір дуже теплий, вона за верстатом – скоро буде новий кілíм. Маріка нитка по нитці збирає посаг ...
«Чорні чіси, ідут чорні чіси», - повторювала, як у сні, стара сусідка Пазюня, а Маріка гонила від себе ті думки і як павучок малий – віно снувала. Бо хоче бути з ним – з тим Митром, котрий з рознівської Варшави у Клими за грибами йде – каже, в них трепітники не такі добрі…
«Аді, йке небо чорне си робит, а грибів яких у лісі – баталія буде», - повістує, приповідає сама до себе глуха сусідка, а Маріка обгониться, як від мух, від її віщувань..
У хату д’Маріці зайшла Маґда – ровесниці вони, але Маґда завжди тримала себе трохи згорда, то й Маріка не ставала до бесіди. Магда не знає, як бесіду почати, того питає яким має бути килим і чи довго ткати. Розмова дівчатам не йде...
- Маріка, ми їдемо. Час темний дуже, ми вертаємо до Бжеґ Дольни. Вся родина.
Марія спантеличено кліпає – як то їдуть? А Маґда виймає з пуделка жовтавий скляний таріль з переблиском і показує.
- Відкупиш у мене?
- Маґдо, я своїх грошей не маю, я родичам віддаю..
- Подумай, Маріка. Ти будеш іти заміж, тобі буде треба.
Родичі дозволили купити в полячки Маґди ще дерев’яну шафу і начиння всілякого до кухні. А таріль, який чимсь метелика нагадував, Маріка поклала назад у пуделко і тримала у шафі. От коли по весіллю за нею віно Митрові будуть віддавати, вона цей таріль в руках перенесе. А в цій шафі вони одіж муть тримати.. Тут ніби мрії, а тут і сум огортає дівчину – що мало таке статися, би цілі родини зірвалися з обжитих місць і виїхали? Всі місцеві поляки виїхали за одну ніч – так люди казали…
Ніч, така тиха Божа ніч… Маріка сіла ткати, і лиш чути постукування верстатне.. Їй руки від мозолів печуть – ліс цілий день возила, ковбки колола, пальці терпнуть і палахкотять, а Маріка вперто тче.
- Гонорові так си мают, - іде попри неї Іван і їсть грушку. – Пішла би за мене – ґаздиня би була.
Мовчить..
- Марі, ти у віно таку теньґу шафу купила – лиш біда шо твій молодий у німців у плєну. Та й шо меш у шафі тримати, Марі?
Вона зараз як цего ґазду впереже – ноги натєгне. Але неня дуже наказувала з дідьком не зачіпатися, бо цей і її до німців спровадит..
- Марі, скажи мені шос..
- Хавку заткай і шуруй, - процідила і знов до роботи.
Посмішкуватися він буде, шляк би трафив омразу таку.. «Би тогди твоє верхне було, коли на долонú чупер виросте», - так подумала про себе.
.. – Божечку світий, доки ця вóйна, - говорить сама до себе Маріка. Плаче з того відчаю, але дуже тихо і поки сама.
- Мине і война, дитино, мине і война, - баба Пазюня на палицю схилилася і віщує вже в другий бік. І.. ніяка вона не глуха, лиш чинилася.
***
…Вістки падали так, як яблука перестиглі, коли щибавкою галузу зачепити.. «По войні. Вже по войні», - вчула коло сільради і .. не повірила. Маріка звикла жити в тіні чорної хмари війни, вона вже забула, що сонце буває.. Не може.. Не може бути.. Бігла, як навіжена, почерез мочери і кладки додому, а на призьбі грілася і усміхалася хмарами стара Пазюня. Їй вже сказали, видко...
Маріка вбігає в хату, а то сонця такого, та світел, а серце вилітає – по войні, вже по войні! Де він, Митро її, коли він прийде до молодої та й до віна?
.. Двері рипнули і показався високий чоловік у блюзі і сорочці. Лиш усміхнувся – і до неї, Маріка навіть впізнати не встигла.
Хотіла багато, дуже багато йому розказати, але сльози душили. Того лиш обіймала і плакала. А Митро крутив-крутив-крутив свою ткалю кімнатою, і тої днини вони трохи не поломили польську шафу...
Фото з мережі Інтернет
.. – Ба’, а як ви йшли до слюбу?
- За два дни, як лиш він приїхав. Другі йдут до слюбу,а я бігла.. Я, Івасю, бігла.. Лиш вінок з барвінку на голові і політи'ки білі, ти й проста сорочечка – але зато молодий.. Матко Божя, скілько я просила, би він мені прийшов…
У бабки був найкращий молодий, а у діда – молода. І весілля за два дні після війни. І польська шафа з «упертим віном» - бо Маріка знала: діждеться.
Джерело: CvNews
Буковинська письменниця видала книжку-портал (ФОТО) 
