Про Придністровський конфлікт говорять багато. Особливо після російської агресії проти України. Багато разів порівнюють два конфлікти і намагаються прорахувати можливі сценарії розвитку подій на Донбасі, спираючись на молдовський досвід. Однак, чи є коректним таке порівняння? І так, і ні.

Обидва  конфлікти насправді мають багато спільного. У першу чергу, спільний агресор – Росія. По-друге, сценарій розвитку подій на початку практично ідентичний. Як і в Україні, події у тоді ще МСРС розпочалися після того, як Кишинів почав рух до незалежності від метрополії. В обох випадках у якості каталізатора використовувалися надумані проблеми, пов’язані з мовою. Як і на Донбасі, російські збройні сили приховували свою участь, ховаючись  за  маскою «мєстного ополчєнія» і почали діяти відкрито, як тільки стало зрозуміло, що ситуація розвивається не в тому напрямку, в якому їм би хотілось.

Однак існує декілька ключових моментів, які, все ж таки, відрізняють два конфлікти.

По-перше, на відміну від Донбасу, Росії вдалося легалізувати свою військову присутність у Придністров’ї під виглядом миротворців. Це було однією з головних умов договору про припинення вогню і було порушенням всіх міжнародних стандартів: не може бути такого, щоб одна з сторін конфлікту виконувала роль медіатора. Про неупередженість, яка необхідна для миротворців, вже не могло бути й мови. Однак завдяки статусу миротворців Росія вже не виглядала стороною конфлікту і змогла зробити те, що їй не вдалося за сім років агресії в Україні - нав’язати сепаратистські утворення як суб’єкт перемовного процесу. Таким чином у випадку зриву перемовин Москва має змогу оминути санкції, мовляв, це все Кишинів з Тирасполем не можуть домовитися. Хоча, як показує час, Тирасполь без згоди Москви не може робити незалежних кроків. Однак, як  на міжнародному рівні, так і навіть в самій Молдові, ПМР стали розглядати, як окремий суб’єкт політичного процесу. А сам Тирасполь отримав змогу формувати свою квазідержавність.

Ще один момент, який відрізняє придністровський конфлікт від війни на Донбасі, це те, що, незважаючи на зміни керівництва в Києві, питання російської агресії залишається одним з головних, як всередині країни, так і в спілкуванні з міжнародними партнерами. Що не можна сказати про Молдову. У самій Республіці Молдова, тільки 2014 рік змусив більше говорити про актуальний стан Придністров’я і аналізувати події 1992 року. Лише у 2017 році Конституційний суд офіційно визнав факт російської окупації. До цього часу чіткої дискусії  на тему конфлікту в суспільстві не було. Показовим є те, що навіть зараз іноді лунають тези про те, що в 1992 році це був громадянський конфлікт. І про це кажуть не тільки члени проросійськи налаштованих партій, як наприклад ПСРМ, але й представники проєвропейських сил, як наприклад, в 2019 році тодішній міністр закордонних справ в уряді Санду Ніку Попеску. Це сильно впливає на формування  чітких стратегій щодо реінтеграції країни.

І, нарешті, головна різниця - це час. Заморожений конфлікт в Молдові існує майже 30 років. На обох берегах Дністра вже виросло покоління людей, для яких сучасний стан речей є звичним. І чим довше існуватиме сьогоднішній статус-кво, тим менше шансів, що коли-небудь щось зміниться: Молдові вдасться інтегрувати ПМР, а Тирасполю - стати незалежним. Тому Україна повинна досліджувати кейс Придністров’я,  щоб зрозуміти, якими будуть наслідки, якщо Київ зробить ті ж самі кроки, які в свій час вимушений був зробити Кишинів.