Кум мого тата, родом з Чернівецької області, з сім’єю колись певний час жив і працював у москві, і повернувся на рідні терени лише після розвалу «тюрми народів».
Якогось разу, коли вони гостювали в нас я гралася у дворі з їхнім сином, татовим похресником. Мені тоді було роки чотири, певне, йому — близько шести. Стояла мокра дощова зима, на подвір’ї розкисало болото.
Не пам’ятаю, у що саме ми бавились, але в якийсь момент мій друг перейшов на конспіративний шепіт і видав:
— А ти знаєшь, што у вас здесь пад зємльой жівут бандери? Ані убівают людей і у ніх чорная кровь. — На підтвердження своїх слів, він витягнув з болота ножа, який перед тим, загнав у землю по саме руків’я.
Не знаю, чому я так чітко запам’ятала цей епізод. Я чотирирічна, звісно, тоді поняття не мала, хто такі ті «жахливі бандери», більше того, ніколи раніше не чула нічого про «найстрашнішого» Бандеру. Але то я. А от дитина, яка ходила в садок в москві, уже знала страшилки про «жахливих бандер». Через кілька десятиліть по смерті того єдиного Бандери.
Аж так вороги його боялися. Досі бояться. І правильно роблять. І так, у нас всюди живуть «жахливі бандери», від яких ніде не сховається жоден свинособачий виродок, який несе на нашу землю смерть, як і ті, хто цей геноцид підтримує. Ходіть і оглядайтесь. Ходіть і оглядайтесь…