«Робити своє». Або деякі роздуми над радянським періодом української традиції
29.12.2022 01:28 Джерело: CvNews
Автор : Іванна Стеф'юк
Автор : Іванна Стеф'юк
ХХ століття для української культури – одне з переломних. Солідні книжкові наклади видання класиків, відкриття музеїв, створення ткацьких, вишивальницьких та інших артілей, колективів народної творчості – звісно, це важливі аспекти розвитку літератури, народного мистецтва та суспільного життя загалом.
Проте як бути з переслідуваннями за мову, за відвідування церкви чи за відтворення народних звичаїв саме у автентичному, а не сценізованому вигляді? Адже ті, кого в дитинстві малювали в шкільній «Колючці» за колядники чи діалект, запам’ятають це надовго. Як і ті, кого закривали на 15 діб у райвідділку за маланкування…
Насправді важко в межах невеликого есею охопити цілісно проблематику питання «радянський період української традиційної культури», тож наведемо кілька красномовних свідчень жителів Івано-Франківської та Чернівецької областей про традиції в переломні часи. Як нам виглядає, вони говорять самі за себе.
Покутянин Ігор Салій – політв’язень, котрий відбував заслання за націоналізм у Воркуті, в одному з найсуворіших таборів. Листи рідним звідти можна було надсилати тільки двічі на рік, та і то за допомоги німців-поселенців, котрі працювали в тамтешніх шахтах. Чоловік згадує, що після смерті Сталіна дихати їм всім стало відносно легше, хлопці зуміли там заснувати товариство з вивчення українознавства і бережуть звичай, як можуть.
Оцю можливість – писати двічі на рік – Ігор Салій використовує, аби вітати родину з Різдвом Христовим та Великоднем. Тексти цих листів – промовисті: «Рідній сестрі Галі на Україну від брата з чужини».. «Дорогенькі мої Галю й Василю! З днем Різдва Христового бажаю Вам кріпкого здоровля, многа літ життя, та виховати Вам на потіху й на славу Рідному Краю своїх діточок» (Воркута, 1955). Що прикметно – у листах Ігоря Салія «Рідний Край», «Отча Земля» - скрізь з великої літери...
Лист із заслання. Фотокопія
Фото з родинного архіву Юськівих засвідчує відзначення Святвечора з вертепом в бараці Північно-східного виправно-трудового табору під Магаданом 6 січня 1956 року.
Богдан Юськів, один із ув’язених, згадує: «Після смерті Сталіна амністію отримали понад 1 343 тис. ув’язнених, головним чином кримінальників. Засудженим за 54-ю статтею Кримінального кодексу Української РСР, так званим «зрадникам батьківщини», навіть не скоротили терміни. Тому в 1954 році у багатьох таборах прокотилися повстання, в авангарді яких стояли українці. Після чого кремлівське керівництво пом’якшило умови утримання в’язнів ГУЛАГу і почало перегляд справ політв'язнів.
Незабаром після того, як в концтаборах стало можливим святкувати Різдва так, як це видно на знімку, Юськів і багато його земляків вийшли на свободу. Правда, з забороною жити в рідній місцевості».
Святвечір в бараці Північно-східного виправно-трудового табору під Магаданом, 6 січня 1956 року. Фото з архіву родини Юськівих
Зараз – знаний етнолог, а в 70-х роках – малий допитливий хлопець з самого серця Карпат Микола Шкрібляк згадує: різдвяні традиції (особливо значення, смисли, словесний супровід) викривлювалися до непізнаваності. В школі змушують йти в колядники. Так, саме змушують. Але не звичайні колядники – у всім відомій коляді «Нова радість стала» «трохи» змінили слова: «Ми ходили навечір з 31 грудня на 1 січня щедрувати. Мусіли йти, бо заставляли. Співали таке: «Нова радість стала, яка не бувала, / Зоря з Кремля у Карпати світлом засіяла»… Таких підмін за бажанням поважний читач і сам процитує немало. Начебто традиції ніхто не забороняє, навіть змушує йти і «поширювати новину», тільки новина та – далеко не про Різдво Христове… Викривлення у структурі «форма-зміст» з нівеляцією другого і поступової підміни ідеологічними наративами.
Краєзнавиця, дослідниця традицій села Шубранець (колишній Заставнівський, зараз Чернівецький район) Наталія Величко згадує: її чоловік за участь у маланкуванні опинився..в райвідділку міліції: «Це був 1979 рік. Їх усіх забрали, повезли в Заставну в міліцію, розібрали, костюми позабирали, і так пустили додому і сказали більше то не робити». На наше питання, чи маланкарі послухалися – риторично усміхається. Бо коли з відновленням державної незалежності відбувся обласний конкурс-огляд традицій та обрядів, Шубранецька Маланка займає перше місце – вона станом на 1991 рік чудово збережена і є частиною життя громади.
Очільник Красноїльської територіальної громади Степан Драгун у коментарі для «Суспільного» підтверджує – в радянські часи на Сторожинеччині за Маланку теж можна було отримати невеликий, але термін: «За часів Радянського союзу Маланку забороняли, але знищити не могли. Хоч саджали на 15 діб, але все одно люди виходили і співали. Так берегли традицію». В наші часи Новорічна традиція буковинського маланкування офіційно внесена до Національного переліку елементів нематеріальної культурної спадщини і по праву вважається нашим надбанням. Надбанням зусиллями тих, хто вистояли у буремні часи.
Зараз – кандидат технічних наук Борис Панкевич, а колись – малий снятинчанин, який потайки готується до своєї першої сповіді, поділився з нами дуже цікавими спогадами: «Нас матèчка Мелеха Куравська готувала до причастя таємно – лиш ми і наші батьки знали, де ми збиралися. І мама моя пошили костюмчик мені до тої урочистої події – я його дотепер пам’ятаю. Це були 50-ті роки. Звичайно, що це все було заборонено, але завжди були такі люди, які ризикують собою – але святе збережуть. А наші традиції – то святе».
Великодня листівка з Воркути. Фотокопія
... Авторка цих рядків радянські часи не пам’ятає, бо прожила у РС «аж» два роки. Зате її мама точно не забуде таємне охрещення дитини не в рідних Кобаках, а аж у селищі Кути, та й то вночі, та пошепки, бо якщо хтось побачить і донесе – родина клопоту не оббереться.
З експедиції в експедицію дуже часто чуємо фразу: «Тяжкі були часи. Але ми зціпили зуби і робили своє». Здається, це в нас вже також традиція…
Іванна Стеф'юк. Фото з мережі Інтернет
Джерело: CvNews
Двоє чернівчани збирали дані про перевезення зброї та передавали спецслужбам РФ 
